Ігор Мізрах про успіх і неудачі

ІГОР МІЗРАХ: ПОТРІБНО ЗАЙМАТИСЯ ТИМ, ДО ЧОГО ДУША ЛЕЖИТЬ, І НЕ ЗАСМУЧУВАТИСЬ: НЕВДАЧІ, НАСПРАВДІ — БЕЗЦІННІ.

Як досягти успіху? У пошуках відповіді на це питання можна намагатися винайти власний «велосипед». А можна придивитися уважніше до тих, хто, багато попрацювавши над собою, зараз високо літає, і повчитися у них. Розмовляємо саме з такою людиною – Ігорем Аркадійовичем Мізрахом. Наша зустріч проходить в його робочому кабінеті (Ігор Мізрах – помічник депутата Верховної Ради). Обстановка ділова, нічого зайвого, такого, що відволікає від роботи. Але на столі – фотографія трьох маленьких чарівних дітей.

ДОСЬЄ ОСОБИСТОСТІ

Характер Лева

Можна сказати, що роль лідера Ігорю Мізраху була визначена самими зірками – адже народився він під знаком Лева 1 серпня 1971 року. З’явився на світ в родині вінницьких освітян і інженерів. Характер Лева в повну силу Ігор продемонстрував родичам вже після восьмого класу. Батьки мріяли бачити сина медиком: професія серйозна, шанована і потрібна. Однак Ігор, закінчивши восьмирічку на «відмінно», ошелешив їх несподіваною заявою: вступатиму в … педучилище, хочу бути вчителем молодших класів.

Р .: Ігор Аркадійович, звідки взялося таке нестандартне рішення? Адже професія шкільного вчителя завжди традиційно вважалася переважно жіночою, а вже в початковій школі вчителів-чоловіків у всій Україні, напевно, можна було перерахувати по пальцях.

І.М .: Це «заслуга» моєї найпершої вчительки, яка навчала нас в першому класі. Гарні оцінки я у неї рідко отримував, все більше «трійки» та «двійки». Це мене, м’яко кажучи, дивувало: вундеркіндом я, може, і не був, однак і не здатним піднятися вище «трійки» – теж, і прекрасно це розумів – діти ж можуть досить точно визначати рівень своїх здібностей.

Мої здогади підтвердилися,

Вирішив, що буду вчити малюків – і буду в кожній дитині бачити в першу чергу людину …

Ну а оскільки в педагогічному училищі одночасно зі спеціальністю «вчитель молодших класів» набували ще й другу – «вожатий», а в педінституті такого не було, я вирішив почати саме з училища. Це була, до речі, перша «доросла» перемога, тому що вступити туди за конкурсу 12 осіб на місце було не так-то просто, але я досяг свого.

Перші кар’єрні успіхи

Навчання давалося легко – адже займався улюбленою справою. Енергійний, невичерпно вигадливий, повний ідей і юнацького завзяття, Ігор Мізрах при цьому умів бути ще і зібраним, відповідальним і дисциплінованим.

Ці його якості помітив Аркадій Плотицький – директор піонерського табору в місті Тульчин, де Ігор після другого курсу проходив практику. Табір, треба сказати, був аж ніяк не рядовий: методичний центр Академії педагогічних наук України. Досвідченим оком визначивши в хлопця природжені педагогічні здібності, Плотицький запропонував йому попрацювати на посаді старшого піонервожатого – тобто, по суті, заступником директора. І юний майбутній педагог, недовго думаючи, погодився.

Р .: Ігор Аркадійович, але вам було всього-то сімнадцять років – адже могли і не впоратися … Страшно не було?

І.М .: Страшенно цікаво було! Адже ніякі лекції, навіть від кращих педагогів, не дадуть стільки, скільки живе спілкування з дітьми в таких ось «польових» умовах. Якби я був рядовим вожатим, життя було б куди спокійніше, а так довелося вирішувати купу проблем і організаційних питань, але я радий був вчитися їх вирішувати. Це був своєрідний виклик – і я його прийняв. До того ж, поруч знаходилися старші товариші з величезним досвідом і знаннями – все це я вбирав, як губка, і все потім не раз знадобилося мені в моїй самостійній роботі.

Знань багато не буває …

Училище – це добре, але вищу освіту отримати необхідно. Так вирішив новий учитель молодших класів, ховаючи в кишеню «червоний» диплом – і вступив в 1990 році в Вінницький державний педагогічний інститут, який через п’ять років благополучно закінчив (знову ж таки з відзнакою).

І тут Мізрах ще раз показав свій залізний характер і силу волі. Не кожен здатен поєднувати навчання і роботу, та не аби як, а так, щоб робити все якісно і там, і там – а він одночасно з відмінним навчанням в інституті встигати викладати в початкових класах міської загальноосвітньої школи №16, пізніше працював в школі № 25.

Р .: Кажуть, Ви паралельно ще й у Палаці піонерів працювали? Звідки ж ви сили брали на все?

І.М .: Так, працював педагогом-організатором у Палаці піонерів і школярів (з 1991 р – Палац дітей та юнацтва), проводив різноманітні заходи. Розумієте, школа, уроки – це одне, а в Палаці піонерів зовсім інша атмосфера. Жадібний був до нових умінь і вражень, хотілося все спробувати, всьому навчитися. Так, енергії вистачало на все – мабуть, тому, що робота була улюбленою .

З Ларисою Павлівною Грінченко, яка тоді була директором Палацу піонерів (в цілому пропрацювала в ньому 34 роки, сама починала з роботи вожатою і дослужилася до звання заслуженого працівника освіти України), молодий учитель випадково познайомився на святі піонерського вогнища – і знову повторилася стара історія : досвідчений педагог розгледіла неабиякі організаторські здібності хлопця і запросила до себе на роботу.

Тут, як не можна до речі припали і музичні таланти Ігоря: володіння різними інструментами (найулюбленіший – гітара) і сильний, приємного тембру, від природи поставлений голос. Новорічні ранки, тематичні дитячі свята тепер не обходилися без його яскравих виступів.

Р .: Ігор Аркадійович, а в академію навіщо надходили, та не в одну? Невже однієї вищої освіти мало було?

І.М .: Справа ж не в дипломах, а в знаннях – а знань багато не буває. Ось я і вступив у 2004 році до Національної академії педагогічних наук України, став аспірантом, почав працювати над кандидатською – тема надзвичайно цікава, до речі: «Формування
техніко-конструкторських знань, умінь і навичок у студентів вищих навчальних закладів». Адже не секрет, що рівень знань нинішніх студентів залишає бажати кращого, а що вже про якісь практичні навички говорити … Але якщо ми хочемо підтягнути рівень освіти до європейського, потрібно з цим щось робити, причому невідкладно.

Потім я вирішив ще й право підучити – так опинився в рядах студентів Одеської національної юридичної академії, і її, як і всі попередні навчальні заклади, закінчив з «червоним» дипломом.

Стратити корупціонерів, чи що?

Р .: У нас, на жаль, не тільки в освіті порядку немає, і ви, як заступник голови Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією та, знаєте це краще за інших.

І.М .: Так, шоу в прямому ефірі з затриманням за підозрою в корупції – це, звичайно, видовищно, але нам потрібні не шоу, а результати. А з ними якраз все не так добре, як має бути. Немає потрібних кадрових змін, немає звільнення великих чиновників з керівної ланки. Не проводяться і зміни процедури в держустановах.

Недостатньо змінити керівництво – потрібно змінити весь чиновницький апарат, а це не здійснюється. До того ж в структури, які покликані боротися з корупцією, повинні потрапляти на роботу і громадські активісти, а це в даний час просто нереально. Прозорість в прийомі на роботу в такі органи взагалі відсутнє.

Р .: До речі, про кадри: Ви ведете в «Фейсбуці» групу «Кадровий резерв». Чому Ви її створили?

І.М .: Після виходу моєї статті «Кадровий голод в Україні» до мене стали звертатися люди – виявилося, що більшість людей не можуть працевлаштуватися, незважаючи на те, що на сайтах багатьох відомств (в тому числі і Адміністрації Президента України) зазначено, що у них проводиться конкурс на заміщення вакантних посад. Але коли люди туди пишуть, вони отримують стандартну відписку: «Вашу заяву прийнято, чекайте відповіді». І на цьому все.

Тому і була створена група «Кадровий резерв» – в неї можуть звертатися громадяни, які хочуть знайти роботу і вважають себе досить сильними конкурентами на кадровому ринку. Ми вивчаємо їх дані і пишемо запити (в тому числі і в Кабмін, і Президенту), представляємо цих людей і чекаємо відповіді. Це дає результати: вже чоловік п’ять-шість з нашої подачі працюють на досить високих державних посадах.

Р .: У деяких азіатських країнах з корупціонерами не церемоняться: як то кажуть, немає людини – немає проблеми. Жорстоко, звичайно, але дієво. У нас люди починають говорити (поки що жартома): може, і нам такі ж закони прийняти?

І.М .: Ні, звичайно ж – не можна так от просто переносити методи з однієї країни в іншу. Україна дуже індивідуальна! Переймаючи чужий досвід – наприклад, того ж Китаю, – можна використовувати якісь основи, принципи, але потрібно адаптувати їх до нашого менталітету.

Як створити свій інститут?

Абсолютно новою справою для Ігоря Мізраха стало заснування Вінницького інституту конструювання одягу і підприємництва, який він створював разом з батьком – професором Аркадієм Ананійовичем. Правда, це зараз – інститут, а починали ще з училища. Потім, в 1992 році, на його базі відкрили коледж конструювання одягу і підприємництва, випускники отримували дипломи державного зразка. А з 2004 року коледж став інститутом, який випускає фахівців.

Паралельно з організацією навчального процесу засновники нового навчального закладу з самого початку ще і виробництво одягу вирішили налагодити. Починали з дуже малих обсягів. Якщо вже зовсім точним бути, то починали з орендованого куточка в школі, де пару машинок поставили і щось там намагалися зшити з єдиного рулону тканини … Але було величезне бажання почати свою справу, і все вийшло. Тепер у них навіть є патент на єдиний в своєму роді медичний корсетний виріб!

Р .: Ви і благодійністю займаєтеся, і спонсорством, і меценатством – навіть продюсерський центр організували …

І. М .: Хотілося допомогти пробитися молодим талантам. З’явилася можливість – зайнявся цим безпосередньо: набрав в центр співробітників, проводили концерти, свята, конкурси. Щорічний конкурс «Королева краси», напевно, багатьом запам’ятався, адже на ньому виступали Потап і Настя Каменських, Віктор Павлик, Олександр Тищенко, Ірина Шинкарук і багато інших відомих співаків.

Р .: Ви самі прекрасно граєте і співаєте, а ще вас знають як людину з рідкісним почуттям гумору. Послухати вашу гру і спів можна на ютубі *, а ось хороший анекдот хотілося б почути від вас прямо зараз.

І.М .: Будь ласка, ось Вам і анекдот: прийшов якось сатана до Рабіновича за його душею, та пішов ні з чим, навіть винний лишився.

Р .: Ви – успішна людина. Поділіться з читачами секретом свого успіху.

І.М .: Особливих таємниць тут немає. Просто потрібно займатися тим, до чого душа лежить, і не впадати в зневіру при невдачах: невдачі насправді – безцінні, оскільки дарують нам життєвий досвід. І ще важлива впевненість: якщо ти впевнений у своїй правоті, це дасть тобі сили дійти до мети.

Р .: І останнє запитання: якби Вам пощастило зловити золоту рибку, які три бажання ви б попросили її виконати?

І.М .: Для себе, мабуть, нічого не просив би, а ось для нашої України – миру, розуму і терпіння.

 

Post Author: admin

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *