За інформацією: Суспільне Чернігів.
ФОТО: Суспільне Чернігів
"Баришні" – по 20 копійок, "Кавалери" – по 25. Такі спогади про березинські пряники збереглися у пам'яті жительки селища Березна, що на Чернігівщині, Марії Шевченко. Згадавши їх смак, вона сім років шукала рецепт, аби відродити забутий смаколик. А за деякий час встановила власний рекорд, роздарувавши понад тисячу пряників. Завдяки їй тепер березинські пряники "Кавалер", "Баришня" та "З кмином" поповнюють список елементів нематеріальної культурної спадщини Чернігівщини. Про те, що є спільного у березинських пряників та березинського стакана, про залаштунки встановлення рекордів й особистих відкриттів Марії Шевченко та про технологію приготування згаданих смаколиків – читайте далі.
Чому березинські пряники, а не березнянські?
"Матір, тепер уже покійна, нам приносила їх, коли ми були дітьми. Я добре запам'ятала цей смак – пряників березинських. От саме березинських, а не березнянських. Бо ж наше селище називається Березна, але впродовж свого понад тисячолітнього існування воно понад 15 разів змінювало свою назву і тому у нас побутує, що пряники саме березинські. І саме "Кавалер", "Баришня" та "З кмином". Це як я пам'ятаю і як пам'ятають багато жителів нашого селища і навколишніх населених пунктів", – розповідає Марія Шевченко.
Марія Шевченко. ФОТО: Суспільне Чернігів
За її словами, ці пряники колись продавали кожного базарного дня у центрі селища біля автостанції, якої на сьогодні вже немає. А ще – у поминальні дні (через тиждень після Великодня) на трьох кладовищах селища. Такий товар місцеві жінки випікали власноруч.
"Для них це був основний заробіток. І, знаєте, я думаю, що вони достатньо заробляли на цих пряниках. Пам'ятаю часи, коли міліція зі стихійних базарчиків ганяла жінок, які торгували то пряниками, то льодяниками у формі півника, то насінням соняшника. Зокрема, наше селище ще було відоме стаканом беризинським. Було таке… Все одно жінки ці умудрялись продавати".
Рецепт пряників шукала сім років
Про те, чому згадались саме ці пряники та як впродовж семи років намагалась знайти автентичний рецепт, пані Марія розповідає так:
"Ну, я ж не скажу, що я так – закинула все і шукала. Просто, як я вперше згадала про ці пряники і захотіла їх приготувати, це десь був рік 2013-й, коли я працювала ще директором Березнянського навчально-реабілітаційного центру".
Жінка каже, що тоді їй доводилось часто запрошувати до закладу спонсорів, які приїздили з подарунками, і їй хотілось чимось особливим їм віддячити.
"Я так подумала: було б добре, якби це був якийсь такий "комплімент", який би комбінував і в історії нашого селища. І пригадала саме ці пряники. Знаю, що одного літа ми навіть разом із колегами спробували їх спекти, скориставшись рецептом популярних сьогодні медово-імбірних пряників. І раз спекли, і – ще раз, і змінювали прянощі, але… то був інший смак".
За словами пані Марії, спитати ж рецепт справжніх березинських пряників вже було ні в кого: жіночки, про яких вона знала, померли, а їх родичі були не в курсі справ.
Тому вона час від часу купувала різні схожі пряники, шукаючи той самий, знайомий з дитинства, смак.
"І от одного разу (це був грудень 2020 року, я тоді вже була на пенсії) йшла я центром селища і бачу: жіночка продає пряники. Ми з нею розговорилися. Бачу, що її товар ззовні не схожий на те, що я шукаю, бо березинські пряники – вони такого темного кольору (кольору чорного шоколаду і мали карамельний такий смак). І тісто, ніби і густе, і в'язке – не розсипчасте. І така легесенька, ледь помітна, гірчиночка в них. Я оце їй пояснюю, а вона й каже: "То є інші пряники, не медово-імбірні". І розповіла мені технологію їх приготування. Я тоді прийшла додому, спробувала приготувати і виявилось, що це я натрапила саме на ті пряники. Щоправда, точного рецепту в мене не було. І потім, думаю, давай я знову буду пробувати. То так спеку, то так. Давала пробувати односельцям, жителям сусідніх сіл, щоб вони підтвердили мої враження від цих пряників: чи нагадують вони їм оті з дитинства – березинські".
Пряники Марії Шевченко. ФОТО: З архіву Марії Шевченко
З того часу, пані Марія каже: пряники – це для неї стало новим хобі. Позаяк раніше вона любила у свій вільний час займатися шиттям, а, коли вийшла на пенсію, це втратило для неї минулу актуальність. Адже, з її слів, пошитий одяг і носити стало нікуди, а от пряники дали життю жінки новий подих. Чоловік їй допомагав, роблячи все нові й нові "вирубки", щоб можна було пекти пряники різної форми, а вона – творила.
"Він мені вже потім казав: краще б ти шила – дешевше б було. А я вирішила ще й навчитися їх оздоблювати. Випікала. Оздоблювала. Пригощала. Люди підтверджували смак березинських пряників".
Пряник у вигляді сокири та рекорд подарунків
Марія Шевченко розповідає, що за допомогою пряників вона вирішила втілити у життя ще й інші свої задуми.
"…захотілося якось пошатувати пам'ять свого покійного батька Трохима Пінчука, який був теслярем. Заробляв гроші (щоб нас, дітей, утримувати) – сокирою. У селищі його так і називали – Плотнік. Він був відомим в окрузі майстром, за своє життя побудував понад 40 хат. І от в пам'ять про нього я вирішила спекти ексклюзивний пряник у вигляді сокири. І думаю: зареєструю цей пряник у "Книзі рекордів України".
Пряник у вигляді сокири поряд зі справжньою сокирою. ФОТО: З архіву Марії Шевченко
Слід зазначити, що хоча задуманий пряник пані Марія таки спекла, офіційним рекордсменом він все ж не став. Як виявилось, алгоритм фіксації рекорду у її випадку потребував коштів на експертизу.
А от нових задумів у жінки, навпаки – побільшало.
"Думаю: я ось буду пекти пряники і роздам їх стільки, скільки років нашому селищу, і встановлю власний рекорд. А нашому селищу, по різним джерелам, від 872 до 1 076 років. І десь до січня 2022-го я спекла й роздала вже 870 пряників, а на сьогодні й усі 1 076, навіть, більше".
Пряники Марії Шевченко. ФОТО: З архіву Марії Шевченко
Роздавала, каже Марія Шевченко, родичам, друзям, знайомим, і на різноманітних творчих заходах. Там і дізналася про те, що існує список елементів нематеріальної культурної спадщини Чернігівщини.
"Я тоді відчувала великий культурний голод і час від часу навідувалася у музеї міста Чернігова. Також відвідувала наш, місцевий, будинок культури, брала участь у різних творчих заходах.Так і познайомилась з працівниками обласного центру народної творчості, які збирають та узагальнюють матеріали про елементи нематеріальної культурної спадщини".
Жінка розповідає, що по суті увесь матеріал, необхідний для реєстрації пряників, як елемента НКС, у неї уже був, але те, що треба було заповнювати усілякі папери, це її зупиняло.
Лютий 2022 року підштовхнув до дій
Коли почалася повномасштабна війна, це було великим шоком для багатьох, каже пані Марія. З її слів, захотілося надолужити все, що колись планувала.
"Я ще давно планувала написати допис у Фейсбук про свою свекруху Олену Шевченко. Я звернулася до архівних документів (у нас вдома невеликий архів, але дещо так просто окремо зібрано). Я вже і переглядала це, а то, думаю, треба ще роздивитися, перечитати…".
Як пояснює Марія Шевченко, свій рід вона вже дослідила до сьомого коліна, на черзі – був рід чоловіка. Стала переглядати світлини, релігійні книжки, серед яких і старовинний Псалтир.
"Він такий частково у дерев'яних обкладинках, шкірою обтягнутих (книга дуже старовинна), і частково обгорів. Він знаходився у цій хаті, де ми нині мешкаємо з чоловіком. Ну, і колись же було так модно (чи то паперу не вистачало): люди робили різні записи… І по самому Псалтиру на сторінках різні записи (коли хто народився/помер, які кому гроші позичили), і на вкладених листочках з молитвами, ще на якихось папірцях. І я звернула увагу на один запис: там були перелічені інгрідієнти і їх вага. Але вага, не так, як ми звикли, у грамах, а у фунтах: буковка "ф" стояла. Тому я раніше і не звертала уваги, а потім очі розлупила: мабуть, же це – фунти!"
Рецепт пряників, занотований у старовинному Псалтирі. ФОТО: З архіву Марії Шевченко
Вказані у нотатках фунти пані Марія перевела у грами, взяла перелічені там же інгредієнти й за технологією, якою колись поділилася з нею жіночка в центрі селища, приготувала пряники.
"І оті пряники – це вже були стовідсотково саме березинські! Я давай у чоловіка розпитувать, чим займалися його родичі. А його родичі теж мають коріння березнянське – Василькові прізвище у них. І виявилось, його прабаба Ганна Василькова займалась випіканням пряників, бубликів. Я про прабабу менше дізналась, а про бабу – Катерину Василькову – знаю тепер, що вони жили з того, що займалися продажем отаких кондитерських виробів. Мали торговельне місце у селі Синявка (це недалеко від нашого селища, кілометрів, може, 10). Ну, звісно що, її дочка, Олена Василькова (це матір мого чоловіка) вона вже не займалась випічкою на продаж, була бухгалтером".
За словами Марії Шевченко, у них у сараї навіть зберігся старовинний стіл з натурального дерева, протертий "до дірок", на якому, ймовірно, працювали з тістом.
Тісто та “вирубки” для пряників на дерев’яному столі. ФОТО: З архіву Марії Шевченко
Отак і знайшовся старовинний рецепт березинських пряників, говорить вона.
"І вже у свій день народження, 10 березня 2022 року, я вирішила зробити собі подарунок: думаю, давай, я звернусь до керівників бюджетних організацій… Ми в онлайн-режимі створили ініціативну групу і вирішили внести оці пряники до місцевого переліку елементів нематеріальної культурної спадщини", – розказує Марія Шевченко.
Через війну процес затягнувся (потрібно було підготувати папери й зібратися експертній раді), але 16 листопада 2023 року таки елемент "Березинські пряники "Кавалер", "Баришня" та "З кмином"" був офіційно доданий до списку нематеріальної культурної спадщини Чернігівщини.
Але пані Марія продовжує розпочату нею роботу. Каже: хоче дослідити інформацію про усіх людей, які випікали березинські пряники у них у селищі.
Березинський пряник, як березинський стакан: в чому секрет
Як виявляється, березинські пряники готуються без меду, без масла і навіть борошно вищого ґатунку не використовувалось.
"Це були пряники на паленому цукрі, тому вони мали такий смак карамельний, і такого темного кольору. Березнянці – вони такі підприємливі люди. І взагалі, будь-яку роботу якісно роблять, але і хотіли мати від цього певний зиск економічний. Вони не клали до пряників ні меду банками, ні масла кілограмами. Замість масла – смалець, але вищого ґатунку. А борошно там було і житнє, і другого ґатунку, і оце все разом", – розповідає Марія Шевченко.
Рецепт березинського пряника, на прянику. ФОТО: З архіву Марії Шевченко
Саме тому є певна паралель між березинським пряником і березинським стаканом, який, за переказами, жителі селища Березна підпилювали, щоб в нього вміщувалося менше насіння, яким ті торгували.
Що ж до назв пряників "Кавалер", "Баришня" та "З кмином" пані Марія про них згадує так:
"З кмином, будучи дитиною, я не любила, вони мені пахли наче ліками. А "Кавелери" були такі: у формі коника, і зверху була така фігурка людини. У нашому селищі називали їх "КавалЄри" – саме на отакий манер. "Баришні" ж мали форму людини, жінки. За моєї пам'яті вони коштували: "Баришні" – 20 копійок, "Кавалери" – 25. Чому так? Але саме так. На той період це і не дешево, розмір пряника був десь на долоню".
Березинські пряники “Кавалери” та “Баришні”. ФОТО: З архіву Марії Шевченко
За словами пані Марії, на момент, коли вони подавали березинські пряники до списку НКС, лише з її родини автентичний рецепт цього смаколика мала 41 людина. А самі пряники встигли посмакувати не лише на Чернігівщині, а й в інших містах, зокрема в Києві, Харкові, Кременчуці. Також передавали їх у Польщу, Італію, Канаду та Америку.
