За інформацією: Суспільне Чернігів.
Продавчиня з прикордонної Семенівки Олена Черенкова на фоні свого магазину “Париж”. Суспільне Чернігів
Евакуація семенівців із Чернігова
Олена разом з іншими колегами-підприємцями з Семенівки допомагали з евакуацією місцевих жителів, які були на той час у Чернігові. Загалом це були студенти. Каже, все-таки і тепло, і батьки поруч.
"Наших три машини. Мер наш видавав нам солярку, ми зібрались (нас було п'ять людей) і ми поїхали до Чернігова вивозити людей. З Чернігова ми їхали через Конотоп вісім годин. Ми давали велике коло. Їхали туди, забирали людей, довозили їх до переправи. А тут уже наш мер міста організував автобуси. І з Березного, по-моєму, забирали людей. Ми доставляли до річки, на човнах переправляли, а з того боку їх забирали уже наші автобуси. Два дні ми були там, вивозили людей. Ми поїхали трішки раніше з чоловіком, а колега Ілля лишався ще на один день там вивозити людей. І уже за ними підірвали міст. Уже все – були відрізані повністю. Але оці два-три дні, які ми провели разом, коли Чернігів бомбили, ми, дійсно, бачили – хто є хто, хто на що здатен. Та і навіть те, що ми поїхали туди – уже про щось каже".
Семенівка "жила" до обіду
За півтора місяця до Семенівки не було доставки товарів, тож люди з магазину викупили все. Прилавки були порожніми. Так було тижнів зо два. Потім підприємці різними шляхами почали їздити до сусідньої Сумщини, де було можливо купити якісь товари.
"В основному нам товари постачала Шостка. Нам давали макарони, тому що там Воронізька фабрика є, виготовляє макарони, оцет, ячку. Ви не уявляєте, як люди вигрібали пшеничну і ячну крупу, якою зазвичай годують тварин, як вони її брали собі. Просто голоду боялись. Прилавки були порожні – це не сказати нічого. Торгували одним хлібом: працювала наша пекарня, вони привозили хліб до кожного магазину. Магазини працювали буквально з восьмої до першої години дня, більше просто нічим було торгувати. От хліб привезли, люди його розібрали й все – розійшлись усі по домах. Отака була «мертва» ситуація у Семенівці, коли місто жило тільки до обіду".
Олена Черенкова згадує першу поїздку за товарами після деокупації.
"Їздили ми з чоловіком і взяли свою подругу. Дороги не знали, нам сказали, що дуже багато доріг заміновано. Дехто крутив пальцем біля скроні, мовляв, куди ви? У вас що, їсти нічого? Ви ж підприємці, у вас все одно повинні бути якісь запаси. Але ми все одно вирішили їхати. Проїжджаємо до першого КПП до Шостки, наші хлопці запитують: ви звідки: Кажемо: «Семенівка». Вони у відповідь: «Так її ж нема». Її ж, мовляв, розбомбили і нема. Та ні, є, все нормально, живемо і працюємо. «Ну гаразд», кажуть, «їдьте, тільки обережно». Показали нам дорогу куди їхати. Вліво-вправо не можна, бо заміновано, акуратно проїжджайте. Чим змогли, закупились там і їдемо назад. Люди нам прямим текстом казали: «Дякуємо, що ви є, що продовжуєте працювати, жити». Наступного разу, коли поїхали, нам говорили: що ви, русаків поїхали годувати? А ми казали: та в нас вони пройшли і зараз лише населення. Коли йшли колони росіян, заходили сюди 24 та 25 числа – ми намагались магазини зачинити. По-перше, зачинялись від страху (мало що в людини в голові). А, по-друге, від одного розуміння, що їм треба було щось дати (води навіть тієї ж) – просто не хотілось".
Обстріли з того боку кордону
Після деокупації росіяни почали зі свого боку обстрілювати прикордоння: під вогонь потрапляють села громади, інколи – і сама Семенівка.
"За ці два роки ми вже навчились, розуміємо: де, що і куди летить. Звісно, сирени – це неприємно, але скоріш психологічно працює. Раніше на телефони встановлювали застосунок, що сповіщає про тривогу. Але в більшості він уже вимкнений, тому що це важко психологічно просто. Коли волає телефон, ти здригаєшся і починаєш хаотично шукати: де, що і як? А так просто живемо. Певно, знаєте, з якою думкою? Двічі не помирати. А якби й «прилетіло» — то щоби конкретно, щоби не лишитись з інвалідністю. Ось так. А по-іншому не виживеш. Відволікаємось, чим можемо. Навіть на роботі я розмальовую картину за номерами. І цілковито відволікаюсь: не бачу, не чую, ані телефону, нічого".
— Психологічно тисне сирена. Але під час обстрілу громади було чутно, як дзеленчать пляшки на прилавку. Як до цього ставитесь? Чи вже на це не реагуєте?
"Ні, на це реагуємо. Коли дзеленчать пляшки – ми розуміємо, що це «прильоти», що десь щось впало. І гору бере цікавість: де, що і чи, не дай Боже, хтось постраждав. Тоді всередині хвилювання. Але коли з близькими зідзвонилась, зрозуміла, що все з ними нормально, жертв немає – воно враз зникає".
— А було таке, коли рідні, друзі потрапляли під обстріл?
"З Женею Голуб. От вони зараз виїхали до Чернігова, перукарню там відкрила. На Жовтневій, де вони живуть, був недалеко приліт. Кажу: «Женю, ти ж не з лякливих, чому виїхали?» Каже: «Олено, коли зовсім поруч – страшно було». Був приліт у комунгосп, за 300 метрів від нашого дому, коли ми відчули, що це був приліт, подивились у вікно – вогонь. Ми розуміємо, що це недалеко, метрів 300 від нас. Теж було страшнувато. У мами чоловіка повилітали вікна в альтанці коли був приліт".
Чому досі тут
Олена Черенкова продовжує жити на прикордонні та знає людей навколо не один десяток років. І на запитання: "Чому досі тут?", дає таку відповідь:
"Тут же теж живуть люди, яких я знаю вже 28 років. І поїхати… Ну в нас же, наприклад, є можливість виїхати, а в людей немає. Кинути напризволяще? Це по-перше. А, по-друге, я ще так гадаю, певно, не треба звідси виїжджати. Вважаю, якщо нас три-чотири тисячі людей просто так знищити… Ну, може тоді світ увесь повстане? І скаже: так же не годиться, давайте щось робити. А якщо всі виїдуть – що буде? Ми дамо їм полігон, скажімо так: будь ласка, стріляйте. А коли нас тут буде більше – нас не чіпатимуть. Це мої думки".
