Повномасштабна війна в Україні стала складним випробуванням для людських взаємин. Хтось припинив спілкування з людьми, яких вважав друзями, «почистив» свої контакти, чи просто розчарувався. А інша частина українців навпаки – відкрила для себе нові знайомства, впустивши у серце людей зі схожими поглядами на життя. Війна розкрила навіть найпотаємніші сторони людської натури, будь вони темні чи світлі.
Із впевненістю можна сказати, що спільне лихо і боротьба з ворогом зближує людей. Підтвердженням цього є історія дружби двох військових із Ніжинщини, якою поділився із журналістами MYNIZHYN.com старший солдат ЗСУ – Воронуха Михайло Петрович. Доречі, декілька днів тому він відсвяткував 60 річний ювілей.
Про все це детальніше у нашому матеріалі.
18 листопада – День сержанта Збройних Сил України
Із 24 лютого Михайло Петрович без краплі сумніву пішов добровольцем до лав територіальної оборони, а згодом, на фронт. У цей час ще один чоловік родом із села Кунашівка так само вирішив не зволікати, а захищати свою землю від рашистської напасті – Петренко Руслан Іванович – головний сержант ЗСУ. Обоє потрапили в одну роту, де і познайомилися. І хоч мають різні військові звання і виконують відмінні бойові завдання, але при цьому у них і багато спільного. Їхні життєві стежки постійно пересікаються, разом були в гарячих точках під Харковом та Херсоном.
Також, Михайло Петрович у 1982 році мав досвід війни в Афганістані. До тепер пам’ятає, що пробув там 2 роки, 2 місяці і 18 днів.
«Ніколи не думав, що знову візьму в руки зброю. Та життя вирішило інакше. Я захищаю свою Батьківщину, родину: маму, дружину, дітей та онуків» – говорить Михайло.
Руслан Іванович теж пішов добровольцем захищати рідну землю та сім’ю. Також, ішов на фронт маючи бойовий досвід війни в Югославії. Обоє чоловіків сміливі та відважні, переживали біль та гіркоту втрат, мають інвалідність 2-ї групи внаслідок війни. За мирного життя Михайло працював на заводі «Прогрес», а Руслан будівельником.
«Ми з ним одного духу – розповідає Михайло – Ми – українці і ніколи не станемо рабами. Він так само як і я вклав у серця своїх дітей, що за волю треба боротися, що Україна понад усе. У мене з онуком є навіть лозунг «Воля або смерть!».
Фото: 8 березня 2022 року, Воронуха Михайло Петрович разом із сином захищає Ніжин
І дарма, що у нас з Русланом різниця у десять років ми побратими і добре одне одного розуміємо. У нас збігаються думки на багато речей. Ми обоє відчуваємо цю силу єднання українців у боротьбі проти росії і хочемо, щоб в Україні не було корупції. Дуже хочеться, щоб усе, що прямує до воїнів доїжджало у пункт призначення, а не губилося по дорозі.»
На сьогоднішній день, герої нашої історії проходять реабілітацію в одному із спеціалізованих закладів для військових. Після чого знову хочуть повернутися на фронт, щоб захищати кожен клаптик української землі від підлого ворога і в найближчому майбутньому ростити своїх онуків та правнуків вже у мирній, квітучій Україні.
Бажаємо їм стійкості, наснаги та Божого захисту. Щоб живими та неушкодженими вони повернулися до своїх люблячих родин.
Спілкувалася Тетяна Красновид
До теми: Щороку 18 листопада відзначають День сержанта Збройних сил України
