Зниклий безвісти Сергій Іванов. Фото з особистого архіву родини
Військовослужбовець 79 окремої десантно-штурмової бригади Сергій Іванов з Одещини перестав виходити на зв’язок після завдання, на яке пішов 17 липня. Командування визнало його зниклим безвісти, а родина намагається отримати всю можливу інформацію та сподівається на те, що він вижив та перебуває в полоні.
Сергій Іванов вважається зниклим безвісти протягом п'яти місяців. До війська чоловік потрапив восени 2022 року. Вдома в нього залишились дружина та двоє дітей.
"Він був спочатку направлений до Житомира, там він проходив навчання, потім він був відправлений на Донецький напрямок, під Мар’їнку. Спочатку були в Мар’їнці, потім його перевели в Красногорівку. На тому напрямку він і зник", — розповіла дружина військового Вероніка Іванова.
Зниклий безвісти Сергій Іванов з дочкою. Фото з особистого архіву родини
Останній раз Сергій бачився з родиною в червні цього року. Поранення, госпіталь, відпустка і знову на фронт. Однак найстрашнішим днем для Вероніки стало 17 липня, каже жінка:
"Коли вони були в Красногорівці, то в нас була можливість постійно бути на зв’язку, він телефонував. А 17 липня, це був найстрашніший день. Я зранку прокинулася і знала, що він мені зателефонує. Я не телефонувала, бо думала, що він прийшов з ночі з позиції, спав, відпочив. І зателефонує".
Зниклий безвісти Сергій Іванов. Фото з особистого архіву родини
Вероніка також розповіла, що отримати інформацію від командування не вдалося. Подробиці їй допомогли дізнатись побратими чоловіка.
"Спочатку я взагалі чула таке, що можливо він і мертвий, що його залишили. Що було дуже багато російських солдатів, були колони техніки. З часом зі мною зв’язався військовий, який був з ними і сказав мені, що Сергій був поранений, були поранені ноги, він не міг йти. Він надав йому допомогу, наклав турнікети і мусив його там лишити".
Зниклий безвісти Сергій Іванов з сином. Фото з особистого архіву родини
Родина сподівається, що Сергій Іванов в полоні. Проте знайти його не можуть:
"Я тільки сподіваюсь, що його забрали в полон, розумію, що це нелегко, але так я хоча б знала, що він живий і згодом він повернеться до своєї родини, дітей, до нас всіх. Звичайно, це важко, діти ростуть, не бачать, особливо коли свята.
Нещодавно заходжу, а старший, Даня, плаче сидить. "Дань, чого ти плачеш?" "Бо я за татом сумую". З одними надіями живемо. Більше нічого".
