Після повномасштабного вторгнення українці об’єдналися в допомозі ЗСУ й намаганні разом подолати ворога, але також відбулося й мовне єднання, адже більшість почала розуміти, наскільки важливою є та мова, якою ми говоримо. Мова – це ДНК нації. Росіяни бояться української й повсякчас намагаються її знищити, адже якщо є мова, то й є нація. Тож дуже важливо пам’ятати, хто ми, за що боремось і чому так важливо знати та розмовляти своєю рідною українською мовою.
Видання ЗМІ.ck.ua поспілкувалося із докторкою філологічних наук в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, професоркою та фахівчинею із діалектів Ганною Мартиновою та дізналися, як розвивалася українська мова, чому її намагалися знищити, що таке діалекти та як позбутися суржика.
Давня мова: коли виникла та як розвивалася українська?
Український письменник та журналіст Мирослав Дочинець в одній зі своїх книг написав, що кожній пташині Бог дав свою пісню, і кожному народові він дав свою мову. Український народ та українська мова дуже давні – про це говорить Ганна Мартинова. За її словами, українська мова належить до індоєвропейської сім’ї та слов’янської групи (до східнослов’янської групи її зараховують переважно територіально). і про її давність свідчить насамперед наявність у будові фонетичних, морфологічних і лексичних явищ індоєвропейського походження. Наприклад, такі слова як мати, брат, сестра – звучать дуже схоже в мовах індоєвропейської сім’ї. Ще одним доказом того, що українська мова давня, є її належність до праслов’янської єдності, яка, як вважають деякі дослідники, розпалася в VI столітті н.е. на ґрунті діалектів. «Одними з них були й протодіалекти, тобто давньоукраїнські діалекти. Вважають, що уже із VII століття розпочався протоукраїнський період розвитку української мови. Був давньоруський період, потім ранньоукраїнський, середньоукраїнський та пізньоукраїнський, нова українська літературна мова. Весь цей шлях почався із дописемного періоду, хоча ще в давніх грецьких грамотах є фіксації окремих рис української мови», – зазначає Ганна Мартинова.
За часів давньоруської держави офіційною вважали церковнослов’янську мову. Це була перша зафіксована писемна слов’янська літературна мова, створена Кирилом і Мефодієм Вона близька до праслов’янської мови і зберігає багато архаїзмів. Водночас місцеві діалекти, звичайно, жили й розвивалися та насичували церковнослов’янську мову народнорозмовними елементами, адже проповіді потрібно було наблизити до народу, зробити їх зрозумілими для нього. «У зв’язку з цим на її ґрунті в XIV–XVII ст. сформувалася староукраїнська (руська, чи проста, мова), яка була насичена місцевими словами та запозиченнями з інших мов і ще за часів, коли український народ не мав державності, була мовою юридичних документів, конфесійної, полемічної, художньої, проповідницької і частково наукової літератури у Великому князівстві Литовському», – зазначає Ганна Мартинова.
У кінці XVII – на початку XVIII ст. староукраїнську мову поступово замінила слов’яноруська, що була штучним витвором, який розчистив місце для творення нової української літературної мови на народній основі.
Що таке діалекти та які вони бувають?
Як пояснює енциклопедія сучасної України, діалект – це різновид певної мови, що разом із літературним становить національну мову; засіб спілкування між представниками однієї територіальної чи соціальної групи. За словами Ганни Мартинової, народна мова власне жила й розвивалася в діалектах.
За матеріалами Атласу української мови, діалектну мову українців складає три наріччя: північне, південно-західне і південно-східне. Важливо, що за матеріалами історичних пам’яток, Г. П. Півторак також вирізнив три групи діалектів давньоруської мови: північну, південно-західну та середньонаддніпрянську. Водночас потрібно зазначити, що пам’ятки не завжди містять правдиві й регіонально достовірні свідчення, адже до нас дійшли вже переписані варіанти, у які писарі нерідко вносили свої місцеві особливості. Вплинуло на цінність пам’яток і прагнення російської держави викреслити українців з-поміж народів, а їхню мову вважати діалектом російської. Саме в цією метою значна частини пам’яток переписана так, як це вигідно для російської держави. Отож у вивченні історії української мови найглибшими і найвагомішими є свідчення діалектів, де збережені доказові факти її розвитку. Саме них закарбовані всі ті етапи, які вона проходила українська мова. Якщо в нашій діалектній мові є явища індоєвропейського походження, є явища праслов’янського походження, пізнішого власне українського походження, то ми можемо з впевненістю заявляти, що наша мова давня.
Основою для формування нової української літературної мови стали середньонаддніпрянські говірки південно-східного наріччя, хоч загалом її підґрунтя полідіалектне. Зокрема, південно-східне і південно-західне наріччя співвідносні в плані взаємодії з новою літературною мовою в процесі її становлення: південно-східне наріччя лягло в основу нової загальноукраїнської літературної мови, південно-західні говори були основою західноукраїнського варіанта літературної мови, що існував у XIX і на початку XX ст. та широко відомий в українській діаспорі. Щодо російської мови в Україні, то вона не має коріння, адже розвивається відірвано від діалектів.
На Черкащині поширений середньонаддніпрянський говір, який став основою формування всього південно-східного наріччя. Чимало його структурних особливостей типові для української літературної мови, хоч є й специфічні риси. Так, для середньонаддніпрянський говору характерна реалізація звука [е] в ненаголошеній позиції варіантами [еи], [и] (сеилó, зилéний, висéлий), а в частині говірок ще й [ае] (таепéр, маенé); зміна звукосполук [вн] на [мн] (рíмний), сполуки [чн] на [шн] (помішни́к, пáсішник), м’якшення шиплячих приголосних (курчя, лошя, біжять) тощо.
Середньонаддніпрянський діалект чітко вирізняють за системою типових для нього явищ, серед яких і м’які шиплячі приголосні, що є давньою рисою наших говірок, що зберігає тяглість до давньоруської та правослов’янської мов. «Ось такі явища і є найбільш важливими джерела, тому що вони живі в діалектах, і цього ніхто не може заперечити», – зазначає Ганна Мартинова.
Вона також додає, що будь-яка мова не може існувати в чистому вигляді, бо на неї впливають сусідні мови, а також постійне переміщення людей під впливом природніх чи соціальних рухів, як-от зараз велика кількість українців переміщається зі східних областей в західні та північні. «І так було здавна, тому сказати, що ось цей діалект чистий і в ньому тільки місцеве – не можна. Але межі діалектів є. І свідченням цих меж є діалектологічні карти, що містять результати картографування діалектних матеріалів. Велика кількість інформації про діалекти української мови представлена в «Атласі української мови». У ньому представлено, де поширені наріччя і говори та за якими явищами їх вирізнено. На кожній карті це видно досить яскраво. Це свідчення розвитку мови. За картами трьох томів атласу можна побачити, як територіально змінюються слова на позначення того ж поняття, які фонетичні й морфологічні риси відбиті в них, де поширений той чи той діалект чи група діалектів», – зазначає Ганна Мартинова.
Мовознавиця також доповнює, що деякі дослідники говорили про спустошення Середньої Наддніпрянщини, проте, як показують матеріали «Атласу української мови» та регіональних праць, середньонаддніпрянські говірки такі ж давні, як і діалекти північного та південно-західного наріч. Свідченням цьому є наявність явищ праслов’янської доби, навіть у назвах річок. До прикладу, назва річки Рось, що протікає в Черкаській області, походить від праслов’янського кореня, що означає волога.
Як розповідає Ганна Мартинова, мова постійно розвивається, тому змінюються й діалекти. У них невідворотно зникає старе, носіями якого були представники найстаршого покоління мовців, але навіть зміна поколінь не призводить до зникнення діалектів. За часів СРСР справді хотіли, щоб вони зникли, бо тоді скрізь бажали запровадити російську мову, однак діалекти живуть, вони трансформуються, тому що населення отримує освіту, відбуваються зміни в економічному й культурному житті суспільства, і водночас зберігають свої найважливіші ознаки.
«Часом у неосвіченої бабусі українська мова чистіша, ніж у тих, хто закінчував школу. Так відбувається, тому що ці мовці є чистими носіями, у їхній мові представлені найдавніші риси, які описані у фонетиці. Для середньонаддніпрянців притаманна напівм’яка вимова приголосних, зокрема й шиплячих. Також оригінальною рисою української мови є кличний відмінок, якого немає ні в росіян, ні в білорусів. Його прагнули знищити, але він добре збережений у діалектах і повернений до “Українського правописуˮ», – зазначає Ганна Мартинова.
Що таке суржик і як його позбутися?
Упродовж тривалого часу українську мову намагалися знищити, а українцям примусово насаджували російську мову. Одним із наслідків русифікації стало утворення суржика. Як каже Ганна Мартинова, пряме значення слова «суржик» – суміш хлібних злаків, яка не придатна для харчування людині. Так само і мовний суржик не придатний для того, щоб його використовували в спілкуванні.
«Коли я приїхала в Черкаси, то працювала в одній зі шкіл південно-західного району, де отримали квартири в основному вихідці з сіл, для яких рідною була українська мова, зокрема діалектна. Але вони хотіли стати міськими, а тоді було так, якщо ти міський, то не треба говорити «сільською українською», а потрібно використовувати російську мову, звідси з’явився суржик. Українські слова намагалися підлаштувати під російську вимову», – зазначає Ганна Мартинова.
Спілкування суржиком значно спотворює інформацію, оскільки мовець у цьому випадку може вживати слово в лише йому відомому значенні та ще й у формі, яка не відповідає загальноприйнятим граматичним нормам. Тривалий час українська мова зазнавала негативного впливу російської і це перетворилося на так зване «язичіє», тобто мішанину українських та російських слів, кальок.
Як уже писали вище, однією з причин виникнення суржику було штучне насаджування російської мови. Тривалий час російську вважали мовою міжнаціонального спілкування в СРСР, тобто якщо людина розмовляла нею, то вона мала ширший доступ до освіти, працевлаштування, це давало поштовх до кар’єрного зростання, українську ж вважали лише місцевою, вона доступ тільки до обмеженого кола професій, переважно в сільській місцевості. Ще однією причиною є урбанізація, і вона тісно пов’язана з попередньою оли почали розбудовувати міста й люди переїжджали на постійне проживання із сіл, то було не модно розмовляти українською, її називала «сільською», «селянською». Як бачимо, обидві ці причини виникнення суржику були штучно створені, так росіяни намагалися знищити українську мову, бо дуже боялася її розвитку.
Із 30-х років радянська влада робила все, щоб українську мову максимально наблизити до російської. Зокрема, як розповідає Ганна Мартинова, саме тоді в українських школах запроваджено обов’язкове вивчення російської мови уже з другого класу.
«Однак суржик не потрібно плутати з іншими речами. Мова дуже різноманітна, особливо давня. Різновиди мови є свідченням її розвитку. Такими різновидами усної мови є просторіччя і розмовна мова. Межа між ними невелика і нечітка. Така мова насичена тими явищами, що ми чуємо довкола. Просторіччя в інтелігентів Черкас може містити й щось літературне, й щось діалектне, бо вони є представниками певної територіальної групи. «Всьо» – це суржик, але «шо», «шоб», «осьо» – це територіальне просторіччя. Адже кожна людина є членом тієї країни, яку вона представляє. От зараз ми відчули цю єдність, але й нині велика кількість людей не розуміє, що мова – це той чинник, який об’єднує. Наша державна мова – українська і ми повинні її опанувати. На щастя, сучасні випускники володіють українською мовою досить непогано», – каже Ганна Мартинова.
Щоб позбутися суржику, потрібно мати бажання та внутрішній контроль. Нині для українців доступна велика кількість курсів та навчальних програм із покращення рідної мови, деякі навіть безкоштовні. Крім цього, у 21 столітті кожен охочий може вивчати мову через інтернет. Найкращим другом у цьому також буде словник: якщо ви не знаєте якесь слово чи його значень, то його пояснення можна легко знайти в словниках.
У 1907 році було опубліковано «Словарь української мови» за редакцією Бориса Грінченка. Власне, це був великий результат діяльності цілої плеяди митців другої половини 19 століття, поштовх до визнання та розвитку української мови, бо якщо є словник, то не можна сказати, що такої мови не існує чи не існувало раніше.
Крім словника, позбавитися суржику також допоможе читання книг і взагалі українськомовне оточення: українська мова має бути в спілкуванні та під час проведення дозвілля (перегляд фільмів, прослуховування музики тощо). Лише практика допоможе покращити мову та позбавить суржику.
«Наприклад, я знаю чоловіка з Харкова, який має російське коріння, але після всього, що сталося в його рідному місті, він відмовився від мови окупантів й успішно опановує українську. Відчутно, що для нього це нове, але старається, контролює себе і результати втішні. Тож повинне бути бажання стати причетним до єднання українською мовою. Я не кажу, що потрібно не вчити інші мови, але німець не скаже, що він не німець, француз не скаже, що він не француз. Свою мову потрібно знати передовсім», – зазначає Ганна Мартинова.
Наразі, коли росіяни прагнуть знищити Україну, ми повинні бути максимально об’єднанні думками, прагненнями, а також мовою. Ворог боїться української мови й прагне знищити її. Як пише «Цензор.net», росіяни знищують українські книжки на тимчасово окупованих територіях, зокрема на Харківщині. Тож це тільки ще раз доводить, що мова – це ДНК нації, це те, що робить нас державою. Буде знищена мова – будемо знищені ми.
«Ми пройшли і проходимо складний шлях. Є різні верстви населення, з різним світоглядом. Зараз виросло нове покоління, з новими поглядами. Але є й ті, що леліють повернення колишніх часів. Ми повинні розуміти, що це неможливо, минуле є минулим. Мова – це одна з найвиразніших ознак нації. Є мова – є нація. Варто знищити мову, й нації не буде. Знання української мови – це не тільки особиста потреба, це те, що забезпечує нам майбутнє, єднає нас в єдину державу», – зазначає Ганна Мартинова.
Спілкувалася Світлана Небилиця
