Віру Шелест з Краматорська, що на Донеччині, війна не застала зненацька. Адже протягом восьми років її родина жила дуже близько до окупованих територій та місць, де відбувалися бойові дії. 24 лютого вона прокинулась від звуків вибухів, але не панікувала. Була готова до того, що в Україні почнеться повномасштабне вторгнення.
Рішення про те, щоб виїхати, далося не просто. Спочатку родина цього не планувала, але згодом все змінилося. Так Віра разом із донькою та сином опинилися в місті Черкаси, яке зустріло їх широким Дніпром та зеленими вуличками.
Про те, яким запам’ятався ранок 24 лютого, чому таки вирішили виїжджати з Краматорська і як облаштувалися в новому місті – Віра розповіла виданню ЗМІ.ck.ua.
"Для нас це не новий досвід": яким було 24 лютого в Краматорську
Віра Шелест – культуролог та журналістка, а ще патріотка своєї держави та мама двох дітей. Через початок повномасштабного вторгнення їй довелося припинити свою звичну роботу, а замість рідного Краматорська жінка з сином та донькою опинилися в чужому місті. Вона пригадує, що 24 лютого, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, прокинулась від звуків вибухів. Розбудила чоловіка зі словами: "Почалося". Діти міцно спали, тому не почули вибухів і змогли трішки довше побути в тому стані, коли життя було ще спокійним.
Нагадаємо, що ще 12 квітня 2014 року Краматорськ окупували російські бойовики. Окупація тривала майже три місяці. Під час боїв загинуло близько 50 осіб, більшість з них – мирні жителі. У той час Віра з чоловіком перебували в місті, тому початок вторгнення не був для них чимось новим. Вони вже мали досвід того, як жити та діяти у час війни.
"Нервів не було. Можливо, для тих людей, які жили в містах, що напряму з війною раніше не зіштовхувалися, це було страшно та не очікувано. А для нас це не новий досвід. Було розуміння, що це буде і що це буде жорстоко. Ми ж біля війни жили протягом восьми років, тому навіть по різних рухах, по настроях людей, ситуаціях – могли бачити, що щось відбувається. До нашого міста приїжджало багато людей з уже тоді окупованих територій. Ми з ними спілкувались і розуміли, що відбувається", – розповідає Віра Шелест.
Родина до повномасштабного вторгнення, фото з особистого архіву Віри
Перший день, 24 лютого, був для всіх важким у тому плані, що було незрозуміло, як діяти. Транспорт зупинився і соціальні структури також не працювали. Віра пригадує, що чоловікові сказали не виходити на роботу, а потім за декілька годин зателефонували знову й попросили прийти.
"У перші дні в місті почалася підготовка до того, що це буде щось затяжне. Чоловік походив декілька днів на роботу, а потім її просто не було. Тому разом із сином вони почали волонтерити. Син приходив дуже втомлений, тому що йому було тільки 15 років. Школа не працювала. Всі соціальні інституції зупинили роботу. Я всі ці дні практично з дому не виїжджала, була з донькою", – пригадує Віра Шелест.
Пізніше в місті почали виникати проблеми з паливом, були черги скрізь. Але вже в березні відновив роботу електротранспорт, почали відкриватися салони, магазини. У місті ввели комендантську годину та світломаскування, якого всі суворо дотримувались. Тому, приїхавши до Черкас, Віра з дітьми були здивовані, що вночі в місті дуже багато жителів залишають світло увімкненим.
Попри те, що ранок 24 лютого родина зустріла зі звуками вибухів, син та донька Віри до війни емоційно були готові. Ще в 2014 році, коли Краматорськ окупували на три місяці, вони відчули й зрозуміли, що таке війна. На той момент перебували в дідуся та бабусі в селі, але знали, що небезпека зовсім поряд.
"У них був досвід. Вони знали, що в місті небезпечно, що батьки можуть загинути. Коли почалося вторгнення – це не було для них чимось новим. Ми в принципі знали, як будемо діяти. Діти в нас виховані в досить радикальному, націоналістичному напрямі. Вони з народження говорять українською мовою. Син мав регулярно сутички з однолітками через те, що говорив українською. Йому казали щось типу: "Гаварі нормальним язиком" і так далі. Коли почалась повномасштабна війна, то ми знали, на якому боці будемо і що будемо робити", – каже Віра.
Вона додає, що в перші дні дуже допомогла постійна зайнятість. Син із татом волонтерили. Це відволікало від поганих думок. Адже людина нервується тоді, коли в неї є багато вільного часу. Донька Віри, якій лише 10 років, разом із мамою допомагала в інформаційній боротьбі.
"Почали передавати інформацію, створювали чати. У перші дні була ілюзія, що до росіян можна якось достукатися, щоб вони виходили з акціями. Донька через бот створювала Doss-атаки на російські сайти. Робила мені вибірку по громадських організаціях Бєлгорода, щоб потім ми туди розсилали інформацію із закликами припинити війну. Наші діти не дуже тривожилися. Але я знаю, що в багатьох було інакше", – каже Віра Шелест.
"Не дивіться на нас, як на проблему, дивіться на нас, як на ресурс": як родина опинилася в Черкасах
Виїхати з Краматорська вирішили в той момент, коли чоловік ухвалив рішення піти воювати добровольцем. Віра до останнього не хотіла покидати рідне місто, але розуміла, якщо вона й діти будуть в безпеці, то й чоловікові буде легше захищати Україну. Варіант "за кордон" та "Львів" родина навіть не розглядала. Практично відразу вирішили, що це будуть Черкаси.
"У мене тут живе двоюрідний дядько та троюрідний брат, є сестри. Але ми давно не спілкувалися. Я брата бачила ще тоді, коли йому було років три. Ми раніше в Черкасах не бували", – каже Віра Шелест.
Із Краматорська родина виїхала 14 березня на власному автомобілі. Оскільки в місті була проблема з паливом, то спочатку вони планували приїхати до батьків, які живуть на межі з Дніпропетровщиною. Тож паливо для поїздки батьки Віри закупили в іншій області, де ситуація на той момент була більш стабільна. Отож спочатку треба було дістатися до них. Однак це виявилось не просто. У той час багато людей виїжджало, тому на дорогах були затори. Віра пригадує, що до батьків їхати кілометрів 100, але на це пішов майже весь день. Після цього родина відправились на Хмельниччину. Там в одному з сіл у музейному комплексі був облаштований прихисток для переселенців. Цей варіант здавався нормальним, але відсутність інтернету стала причиною, чому Віра з дітьми все ж вирішила їхати далі – до Черкас.
"Нам не підійшов цей варіант, бо там був слабкий інтернет. Дітям потрібно було відновлювати навчання, а мені працювати. Тоді моя мама згадала, що в Черкасах живе її колежанка. Вона телефонувала й казала, що за потреби ми можемо приїхати й пожити в них. Ось так ми й опинилися тут", – пригадує Віра Шелест.
До Черкас приїхали 19 березня. Після цього родина почала шукати житло, адаптовуватися до нового міста, поновлювати навчання дітей. Паралельно Віра шукала роботу. Вона каже, що досвід переселенки – дуже цінний. У 2014 році вона з чоловіком вирішила не залишати Краматорськ. На її думку, тоді це рішення було правильним, як і те, що в 2022 році вони все-таки покинули рідне місто.
"Цей досвід показує навички, яких раніше ми не помічали. У людей, які приїжджають з інших районів, інший погляд на місто. Вони помічають речі, на які містяни не звертають увагу. Люди зовні приносить щось нове, що може бути цікаво місту. Я кажу: "Не дивіться на нас, як на проблему, а дивіться, як на ресурс". До вас додалося багато тисяч людей. Нехай вони отримують виплати, але ж вони витрачають їх у вашому місті. Люди приїжджають із своїми бізнесами, ідеями", – каже Віра.
На цей момент в її рідному Краматорську перебуває ще досить велика кількість людей, які не змогли або не захотіли виїхати. Нині місто пережило вже багато трагічних моментів, зокрема й удар по залізничному вокзалі в квітні. Тоді там зібралось близько чотирьох тисяч людей, які сподівалися евакуюватися. Понад 50 людей загинуло та понад сто – отримали поранення.
Фото – "Радіо Свобода" Змінили три квартири: як адаптувалися в Черкасах
Після приїзду до Черкас родина зупинилася в колеги мами Віри. Там їм виділили одну прохідну кімнату. Це було не дуже зручно, оскільки в себе в Краматорську сім’я мала великий будинок, а в дітей були окремі кімнати. Однак протягом трьох тижнів невелика кімнатка стала для них новим домом. Шукати інше житло вирішили через те, що в багатьох моментах їхні погляди не сходилися із тими, які мала власниця квартири.
"У нас в сім’ї є правило щодо виховання дітей. Вони повинні мати право на власну думку, навіть якщо вона буде відмінна від нашої. Тут ми зіштовхнулися з тим, що у нас були різні думки з господинею щодо деяких питань. Але ж ми живемо в неї, то маємо промовчати. Діти боялись висловлювати свою думку. Звісно, ми вдячні за ці три тижні, що вона прихистила нас, але треба було рухатися далі", – пригадує Віра.
Після цього вона дала клич про пошук житла. Писала українською мовою і вважає, що це допомогло швидше знайти хороший варіант. Адже люди зараз по-різному реагують на російську мову й ставляться більш лояльно до тих, хто говорить рідною, українською. Отож другим житлом стала квартира в районі 700-річчя. Власниця була в Німеччині й здавала кімнати в оренду.
"Нас прийняли жити в трикімнатну квартиру. Там жив молодий хлопець тільки, тому одну спальню надали нам. Коли в’їжджали, то з нас відмовилися брати оплату, але ми запропонували хоча б комунальні послуги сплачувати", – каже Віра. Вона додає, що їм було комфортно жити в цьому будинку, сподобався і район, однак через півтора місяці довелося шукати житло знову, бо власниця поверталась із-за кордону.
На той момент Віра вже познайомилася з деякими ріелторками, тому труднощів щось підшукати практично не було. Згодом знайшли чудову квартиру за чотири тисячі гривень на місяць, де й оселилися зараз. Власники також виїхали за кордон, а повернутися мають лише через рік. Тому потенційно на цей час родина має житло. Віра каже, що їм пощастило, але так буває не з усіма переселенцями. Вона знає людей, яким завищували ціни або відмовлялися здавати в оренду з дітьми чи з тваринами.
"Черкаси досить комфортне місто. Мені імпонує воно тим, що тут немає тяжкості історичних шарів, які ніби тиснуть на тебе, як це буває у Львові. Черкаси не забудовані, тут широкі вулиці. Це зелене місто із широким Дніпром. Однак я досі не зрозуміла систему транспортних розв’язок. Вони організовані якось дивно. У нас в місті всі маршрути зациклені. А в Черкасах ти сідаєш на автобус і в ту ж саму точку ти вже не приїжджаєш. Також сумуємо за нашою смачною випічкою", – розповідає Віра Шелест.
Діти також швидко освоїлися в Черкасах, місто їм сподобалося. Донька Віри продовжувала навчання дистанційно в своїй школі, тому з цим не виникло ніяких проблем. А син перевівся в черкаську гімназію, закінчив 9 клас та планує цього року вступати до коледжу, який переїхав до Черкас також із Краматорська. Віра розповідає, що нове місто синові сподобалися, адже він може тут говорити вільно українською мовою і йому за це нічого не буде.
Син Віри, фото з особистого архіву героїні матеріалу
"Діти почуваються тут безпечно і в мене немає страху за них. Є невелика проблема в спілкуванні, бо немає гуртків, де діти могли б комунікувати з однолітками й поки немає нових знайомств, у такому віці важче заводити нових друзів", – каже Віра.
Сама ж вона почала активно долучатися до культурного життя міста. До вторгнення в Краматорську Віра працювала у грантових проєктах, організовували різні фестивалі та мистецькі події, а також була медіакоординатором.
"У мене був трохи шок, коли ми приїхали. У Краматорську мене багато хто знає, я досить публічна людина. А тут все по-іншому. Я розумію, що маю абсолютну свободу. Можу ходити на підборах, а можу – без них, нафарбована або ні, без манікюру чи з ним – і всім буде байдуже. Було дуже дивне відчуття. Ти можеш гуляти містом, пізнавати його. Нам було простіше, бо був певний фінансовий запас. Я розумію, що деякі люди приїхали голі й босі. Їм важко. Нам у цьому плані було легше", – каже Віра.
Зараз вона активно працює над питанням збереження культурної спадщини. Віра допомагає митцям евакуювати їхні твори. Завдяки активній роботі вже вдалося перевезти деякі картини художників.
"Я почала шукати можливості, щоб евакуювати твори мистецтва. Це не простий процес. Особливо, якщо це крихкі експонати, або ті, які потребують певних умов зберігання. На евакуацію творів художників, які мають свої майстерні, ми можемо повпливати й допомогти, бо це не державні установи. На жаль, дуже багато художників перебувають на окупованих територіях. Вивезти їх та їхні роботи – важко", – каже вона.
Фото з особистого архіву Віри
Евакуйовані твори мистецтва планують залучати на виставки, які будуть організовувати в Черкасах. За словами Віри, так можна буде познайомити черкащан та гостей міста з роботами художників з інших областей.
"Деякі картини плануємо продавати. Ми хочемо експонувати роботи художників, створити сайт, де їх можна виставляти з перспективою продажу. Зараз люди купують їжу, а не картини. Тому для митців це не прості часи. Також у планах є організувати Мистецьку резиденцію. Хочу зробити локацію, де будуть не тільки художники, але й інші митці, зокрема літератори", – каже Віра.
І поки вона працює та наповнює Черкаси культурним життя, сама ж мріє про те, щоб війна закінчилась та в неї з дітьми була змога повернутися додому й побачитися з чоловіком, який зараз захищає Україну.
"Ми жили в країні, в якій всі страхи були суто побутові. Ми не знали, що таке тероризм. Тому що в нас не було такого явища. Раніше ми не знали, що таке боятися озброєних людей. Не хочеться жити постійно в стані війни. Виживати можна, розвиватися складно. Хочеться знайти силу, яка дозволить нам жити в своїй країні максимально безпечно. Зберегти наші кордони. Я не хочу, щоб мої діти жили в країні, яка буде постійно під загрозою. Я не хочу, щоб діти через це були вимушені поїхати з України. Заради цього є сенс боротися. Кожен маленький крок, який ми робимо зараз, це все для того, щоб тут була українська держава і щоб були ми, українці", – зазначає Віра Шелест.
Підготувала Світлана Небилиця
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ми дуже чекаємо, коли настане мир і зможемо поїхати додому": переселенці розповіли, як їх прийняли в Черкасах.
