Дизайнерка-кравчиня Аліна Цвєтинська народилася та виросла в Білорусі, але вже багато років живе у Чернігові разом з чоловіком та дітьми. Сукні, які дівчина створює, надихаючись фентезійними образами та красою навколишньої природи, — справжні витвори мистецтва. Їм знайшлося б гідне місце у костюмерній якоїсь голівудської стрічки. Але поки що Аліна шиє на індивідуальні замовлення.
Серед доробку дизайнерки — репліки вбрання Еовін та Арвен з екранізації “Володаря перснів”, а також цілий ряд оригінальних авторських суконь. Ми зустрілися з Аліною, щоб поспілкуватися про тонкощі її роботи, переїзд до України та творчість під час повномасштабної війни.
«ЧОЛОВІКУ НЕ СПОДОБАЛОСЯ В БІЛОРУСІ, УКРАЇНСЬКА НАТУРА – ВОЛЕЛЮБНА»
– Пані Аліно, як ви взагалі прийшли до такої прекрасної справи? Пошив фентезійних дизайнерських суконь — це ваша професія чи хобі?
– Взагалі я вчилася на художника у Вітебську, але там ця спеціальність не затребувана. Тому до цього додавалися ще креслення та трудове навчання. Тобто у нас по факту було три спеціальності, за якими ми могли працювати. Нас вчили шити, щоб ми потім могли навчати дівчат на уроках праці. Так все й почалося, а закінчилося кутюрними сукнями. А потім мій майбутній чоловік познайомив мене з творчістю Толкіна і все остаточно стало на свої місця. Чоловік мій родом з Чернігова, ми познайомились у 2007-му, коли я була в останніх класах школи.
– А яким вітром його занесло у Вітебськ? Або ж вас у Чернігів?
– Ми познайомились на форумі гурту Evanescence в інтернеті. Слово за слово, спочатку довго переписувалися без якихось намірів. У мене був хлопець, у нього дівчина. Музика, філософія, життєві теми… Потім зустрілися в Мінську на концерті – і все, зрозуміли, що не можемо жити один без одного. П’ять років туди-сюди їздили. Він трохи пожив в Білорусі, поки я закінчувала університет, йому не сподобалася. Українська натура волелюбна, їй не до вподоби, коли все заборонено. Зрештою ми переїхали до Чернігова.
– І як пішло життя-буття в Україні, Чернігові? Хоча ми начебто йнедалеко від Білорусі територіально, але ментальні відмінності, мабуть, великі.
– Спочатку мені не дуже сподобалося, бо тоді Чернігів виглядав запущено порівняно з охайним Вітебськом. Але ж оця вся охайність — за кредитні російські гроші, а насправді все потихеньку вмирає, і молодь виїжджає хто куди. Я швидко звикла і вже не хотіла їхати в Білорусь. Коли ж почали там гайки закручувати зовсім, то й не можна було виїхати. І моя мама не могла сюди приїздити. Вона зараз живе в Білорусі, ми спілкуємось. Мама не ватниця, все розуміє.
Перше плаття, до речі, я зробила саме разом з мамою на шкільний випускний. Був мій дизайн, вона шила, я розшивала. На другому курсі нас вже добре навчили шити і тоді я стала повністю самостійна: щось своє придумувала, щось косплеїла, як-от костюми з “Володаря перснів”. На сьогодні я все це розпродала. Зараз щось знову запитують в такому стилі, то я вже шию спеціально для оренди, пробую нині розвивати цей напрямок. Хоча з оренди вбрань невеликий дохід, та й страшно, щоб нічого не пошкодили. Продавати вигідніше, але якщо щось не продалося, то хай приносить користь та радість комусь хоч так. У мене зараз чотири сукні для оренди. Готична червона, зелена з драконами, синя в стилі Русалоньки та моя весільна.
«З-ЗА КОРДОНУ НАЙЧАСТІШЕ ПРОСИЛИ ПОШИТИ ВБРАННЯ НА ВЕСІЛЛЯ, ТАМ ДІВЧАТА ЧАСТО ОДРУЖУЮТЬСЯ В ФЕНТЕЗІЙНИХ СУКНЯХ»
– Скільки часу у вас іде на пошив однієї сукні?
– Це індивідуально. Сукню з драконами я зробила десь за місяць, бо там вишивка, багато деталей. А так загалом три тижні в середньому. Корсет роблю десь за тиждень. Ну звісно, ще є якісь інші проекти, та й треба займатись дітьми. Тобто, у мене немає такого робочого дня з восьмої до шостої, щоб можна було полічити години. Коли є завал, то я працюю багато, делегую комусь дітей. Коли нема завалу, то роблю все потихеньку.
– З вашого інстаграму я зрозуміла, що ви продавали сукні в тому числі за кордон. Куди, якщо не секрет?
– До США, в основному. З Норвегії ще була дівчина. Мене найчастіше просили пошити сукню на весілля. Там дівчата часто одружуються в незвичних сукнях, фентезійних. А білих класичних було всього одна чи дві на замовлення. Мої наречені були нестандартні й цікаві.
Я взагалі досі на зв’язку майже з усіма клієнтами. Напевне, так буває, коли працюєш так, щоб втілити усі мрії людини. Для прикладу, коли вже почалася повномасштабна війна, та дівчина з Норвегії замовляла у мене вишивку з іменами своїх донечок. Думаю, у неї не було нагальної потреби в цьому, просто хотілось мене якось морально та матеріально підтримати.
– А скільки всього ви пошили суконь? Хоча б приблизно.
– Якщо рахувати не лише оригінальні дизайнерські сукні, а й копії та дрібні замовлення типу корсетів, то сотню точно, А авторських робіт було десь п’ятдесят.
– Скільки коштує ваша сукня в середньому?
– Це індивідуально. Коли приходять з запитом, то кажуть, яка сума є, й ми від цього відштовхуємось.
– Умовно кажучи, в мене є бюджет чотириста доларів, і я до вас приходжу і кажу, що мені треба така-то й така-то сукня на цю суму.
– Так, це якось так і працює. Сукні, які я шила на продаж за кордон, коштували в середньому 500-700 доларів. Коли я шию не на замовлення, а для себе, то можу, наприклад, пошукати тканину у секонд-хенді. Там часто можна купити оксамит або гіпюр недорого, до того ж, це екологічно. А інколи взагалі трапляються речі, які можна переробити в щось інше. Наприклад, декілька суконь я перешила з індійських сарі.
– Вишивки ви також самі робите?
– Вишивати я люблю навіть більше, ніж шити. Після березня 2022 року, коли шиєш на машинці, її звуки видаються гучними та тригерять. А так, вночі, коли діти сплять, вишивання — це моя терапія, щоб тримати себе в рівновазі. Я вишивала в останні дні облоги Чернігова, бо в перші дні постійно була якась така мрія, що ну от, ще день — і все скінчиться, росіяни підуть звідси, зрозуміють, що на них тут ніхто не чекає. Це був такий стан зависання. А потім вже стало зрозуміло, що треба щось робити, бо можна збожеволіти.
«ЗАРАЗ У СКЛАДІ “ШВЕЙНОЇ РОТИ” ШИЮ ОДЯГ ДЛЯ ПОРАНЕНИХ»
– Під час облоги Чернігова ви були в місті? Не виїжджали?
– Я була на восьмому місяці вагітності, мені вже було нікуди їхати, я майже не ходила. Якщо б потрапили під обстріл, я б там і залишилася. Чоловік пішов до тероборони, а я чекала. Чоловік мій взагалі пройшов строкову службу ще в юності, зараз служить в нашій області.
– Коли почалася повномасштабна війна, чи були думкина кшталт: “Нащо я переїхала сюди? Краще б ми жили в Білорусі”
– Ні. У мене почуття справедливості дуже загострене. Коли все почалося у 2014-му, я жила в Білорусі, там була викривлена інформація. Тому я не дуже розуміла, чому коханому так тоскно, не сприйняла тоді це як щось доленосне. А 24 лютого до мене повною мірою дійшло, чим була війна на Донбасі насправді, що українці гинули та страждали, коли їх ще ніхто не підтримував в світі так, як у 2022-му. І я вирішила, що залишусь і буду робити те, що можу. Я зараз у складі “швейної роти”, шию одяг для поранених на липучках, щоб зручно вдягатися було. Замовлень на сукні поки не дуже багато, то я в основному займаюсь цим. Коли шию сукні, то доначу частину прибутку. А ще допомагаю шити основи для “кікімор”.
Жодного разу у мене не було думки поїхати в Білорусь, хоча там вільні квартири, родичі. Коли я тут оформляла виплати, мене запитали, чого я не втекла на Батьківщину. А нащо мені їхати в гетто? Та й я дружина українського військового, напевно, мене б одразу на кордоні взяли.
– Окрім фентезі, чим ви ще надихаєтесь у пошитті суконь?
– Надихаюсь природою, використовую її мотиви та пори року. Осінь — це жовте листя, весна — пора цвітіння, то треба це втілити у тканині, у вишивці. Можна сказати, що я художниця, яка малює нитками, бісером та тканиною.
– Можливо у вас є мрія пошити щось особливе?
– Коли я вперше уже дорослою прочитала “Лісову пісню”, я так плакала… Я ж навчалась в білоруській школі, не читала української літератури. У нас все було заточене під російську культуру в цілому. На один урок білоруської літератури було два — російської, а зарубіжку ми не вивчали взагалі. Навіщо вона дітям, коли є “Толстоєвський”? З цього потім і росте наратив “русская література — великая, без россии нам никак”. А іншого світу наче взагалі не існує. Так це я ще у 2009 році закінчувала школу. Не уявляю що зараз дітям вкладають там в голови.
А “Лісова пісня” мене вразила й зачепила, бо там все дуже красиво й пов’язано з природою, як я люблю. Це сучасна й актуальна історія, насправді, хоч і у фентезійних декораціях, про те, як жінка намагається заради чоловіка змінити свою природу, й це закінчується погано. Тож б дуже хотіла, щоб зняли гарний фільм за цим твором, і з задоволенням створила б для нього костюми. Отоді я б могла сказати, що прожила життя недарма. А ще я б дуже хотіла, щоб у мене був власний сад, такий квітковий оазис з красивими локаціями. Він би не лише милував мої очі, а й став місцем, де дівчата у прекрасних сукнях створювали б багато красивих світлин собі на радість.
Фото з приватного архіву Аліни Цвєтинської
Спілкувалась Ольга Мелашенко
Чернігівська Медіа Група
