Софія Артемчук. Фото: Суспільне Одеса
У недовгі відпусти Олега їхня донька полюбляла проводити час з татом. Жінка додала, після цього військовому було важко залишати родину та повертатись на фронт:
"Коли ми приїжджали сюди і чоловіка відпускали на декілька днів, вона казала мені: “Все, мама, бувай. Я буду гратися тільки з татом”. Тому, йому було дуже важко після того, як вона до нього прям от так, мама десь там, а тато вже на першому місці. Йому було дуже важко повертатися знов, але він мусив, тому що, як він казав: “Хто, як не я, туди піде і буде захищати нас і Україну".
Оксана Юзленко. Фото: Суспільне Одеса
"Ми з татом любили грати у футбол. Тато брав мене на руки і підкидав високо-високо. Тато був військовим. Він захищав нас з мамою і нашу країну", — так згадує про свого батька маленька Софія Артемчук. Наразі дівчинка каже, що її тато живе "нагорі", на небі, та у її серці.
"Так сталося, що на дев'ять днів вона була зі мною, тому що нема було з ким її залишити і мені довелося сказати, що тут її тато, що він тут спить, що він там буде навіки", — додала Оксана Юзленко.
Читати ще
Читати ще На Одещині поховали військового, чию сім’ю у 2022 році у ЖК “Тірас” вбила ракетою армія РФ
Оксана й досі не може повірити, що її чоловіка більше немає серед живих. Жінка зізнається, родині дуже не вистачає загиблого Олега, однак вона рухається далі заради донечки:
"Нам його дуже не вистачає, це дуже складно. Я розумію, що життя таке, що інколи люди лишають нас, це може бути бабуся або дідусь, але я не думала, що я вперше буду ховати когось і це буде мій чоловік".
Іван та Софія Бабенки
Восьмирічний Іван навчається у третьому класі, його чотирирічна сестра Софія ходить до дитсадочка. Батьки дітей — військовослужбовці. Наразі Ваню та Соню виховує мама, їхній тато Михайло Бабенко загинув у бою 1 листопада 2022 року в селі Олександрівка Херсонської області.
Дружина загиблого військового Марина Бабенко розповіла, що її чоловік стояв на захисті нашої держави з 2014 року. Всі ці роки, до моменту його загибелі, він завжди був в найгарячіших точках. Для сім’ї Бабенків війна триває вже десятий рік.
"Міша дуже мріяв про дітей. Головна була мрія, щоб в нас було двоє дітей. Коли Ванюшу я вже народила, слава Богу, що Міша тоді був поруч. Перші емоції, коли він його побачив, він боявся взяти його на руки. Він каже: “В мене рука більше, ніж його голова. Я боюся його, щоб ніяк не придавити”.
Коли вже з’явилася Соня, я б так сказала, що Міша став таким "тато-тато" прям. Ванюшу він дуже сильно кохає, кохав, в них такий зв’язок був якийсь космічний, а Соню, я б сказала, більше", — згадує Марина Бабенко.
Іван Бабенко. Фото: Суспільне Одеса
"Коли тато їхав від нас, він говорив мені: “Ваня, ти залишаєшся за старшого і захищаєш наших дівчаток, маму і Соню”, — розповів син загиблого військового Іван Бабенко.
Остання телефонна розмова з Михайлом відбулась 1 листопада ввечері, о 19:52, розповіла Марина. Тоді чоловік побачив дітей та попередив дружину про бойовий вихід. Після бою в селі Олександрівка Херсонської області військовий зник:
"Мені по сигналу подзвонив його старшина батальйону, скинув голосове повідомлення: “Марина Сергеевна, мне очень жаль”. Я кажу: “Ви його знайшли?”. Тиша. Він каже: “Так”. Я кажу: “Ви впевнені, що це він?”. Він каже: “Так”. Все. Я стала, в мене впав телефон, я почала кричати, що пам’ятаю, я дуже почала кричати голосно", — згадує Марина Бабенко.
Софія Бабенко. Фото: Суспільне Одеса
Коли Михайло від’їжджав останній раз, син Іван його проводжав та замовив, щоб тато привіз йому жовту велику маршрутку, розповіла Марина:
"Шукала, знайшла щось подібне. Покликала Ванюшу спочатку, дала йому пакет з подарунком, він відкриває пакет, каже "Мама, що це?". І почалося найстрашніше. Я кажу: “Ванюш, я сьогодні бачила тата, це тобі передав тато і сказав, щоб ти на нього не ображався, він до нас більше не повернеться”.
Марина, Софія та Іван Бабенки. Фото: Суспільне Одеса
Іван Бабенко мріє вирости та помститися за тата, а також про те, щоб війна нарешті закінчилась:
"Я чекав тата, що він привезе мені жовту маршрутку. Але він передав мамі. Там був подарунок мені і Соні. Коли мама мені сказала, що тата вбила російська армія, я сказав, що я виросту і помщуся за тата. Я хочу, щоб в нашій країні не стріляли, не запускали ракети, щоб все закінчилося і щоб війна скоріше закінчилася".
"З Ванюшею ми любимо нашу мамочку. Дуже сумуємо за татусем. Дуже сильно татуся любимо. Сонечко на небі — мій тато посміхається. Коли дощик — тато незадоволений. Коли перша зірочка з’являється — тато за нами дивиться", — сказала маленька Софія Бабенко.
Ярослав Великий
Ярославу чотири роки. Разом з мамою Наталією він переїхав до Одеси з міста Южноукраїнськ, де на алеї Слави похований його тато — військовослужбовець Федір Великий. Батько хлопчика загинув на фронті 13 жовтня 2022 року.
За словами дружини військового Наталії Великої, Федір добровільно вступив до лав ЗСУ 25 лютого. Жінка вмовляла його залишитись дома заради маленького сина, однак чоловік казав, що ні в якому разі дитина не має бачити війни та ні в якому разі не повинні прийти на нашу землю загарбники.
"Вмовляла, просила, що спить щастя маленьке, якому було один і дев’ять рочків. Я кажу: “Подивись на синочка”. Він каже: "Заради нього я і йду". Він просто не зміг, він дуже сильно любив його. Ми планували його дуже довго. Вимолили ми його, можна так сказати. Коли ми дізналися, що буде малеча, чоловік був на сьомому небі від щастя. Він носив мене на руках, він був дуже щасливий", — згадує Наталія.
Ярослав Великий. Фото: Суспільне Одеса
13 жовтня зранку Федір написав родині смс “Добрий раночок-світаночок. Я вас люблю, мої зайці”. Відтоді чоловік на зв'язок не виходив. Про його загибель Наталія дізналась від дружини побратима Федора:
"Мені сказали, що він поїв, виходив на перезмінку і сказали, що він пропустив хлопця, той хлопець зайшов, а в нього був прямий прильот з танку. У нього просто не було рук, голови і ніг. Це просто було тіло по коліна і по лікті, все, більше нічого. Чужа людина не впізнала б, але я пробула з цією людиною вісім років, я знала кожну частиночку на цього тілі. Просто винесли пакет 2550, показали, дійсно, на жаль, то був він. Я забрала його, привезла додому. 19 жовтня було поховання"
Своєму синові Ярославу жінка пояснила, що його тато тепер буде їхнім янголом:
— Ярчик, а це хто?
— Папулька. Це його фотки.
— Ярчику, а скажи мамі хто папа в нас зараз?
— Янгол.
Читати ще
Читати ще “Не можна забувати те, що зробила Росія”: інтерв’ю з авторкою щоденника з блокадного Маріуполя
Наразі цим дітям допомагає благодійний фонд “Діти Героїв”: надає першочергову фінансову допомогу, психологічну та юридичну підтримку, сприяє освіті та розвитку дітей до їхнього повноліття.
