Після поранення переведений у один із РТЦК та СП Львівщини – солдат, з позивним «Їжак», Віталій Щабленко, заступник командира бойової машини – навідник – оператор гірсько-штурмового відділення, гірсько-штурмової роти, 10 ОГШБ. Свою історію воїн після поранення розповів Службі звʼязків з громадськістю Львівського обласного ТЦК та СП
До війни був приватним підприємцем та займався будівельними матеріалами. Жив звичайним життям, мав плани на майбутнє і навіть не міг уявити, що життя зміниться в одну мить, бо почалась війна.
В день початку повномасштабного вторгнення рф 24.02.2022року в голові була тільки одна думка: «Що потрібно захищати, допомагати, треба робити все щоб сім’я та рідні були в безпеці»!.
Уже 25.02.2022р зареєструвався в «Будинку воїна», бажав патрулювати місто.
Згодом почав займатися волонтерськими перевезеннями по Україні, маючи власний великий вантажний бус. Потім мені зателефонували з ТЦК та СП (військкомату), та повідомили, що потрібно їхати. Довго не думаючи, спакував рюкзак та за короткий термін був вже в ТЦК.
Мене відправили в служити в роту охорони Червоноградського РТЦК а СП.
Через певний термін часу мене перевели в 10 окрему гірсько-штурмову бригаду. Спочатку навчання відбулись на Франківщині потім нас відправили ще на навчання в іншу область на полігон. Далі ми прибули на схід, і почали виходити на позиції. Певний час був шоковий стан, відбувається інакше розуміння дійсності.
Безпечні навчання закінченні, і з повним багажем знать та навичок потрібно йти в бій. І правильно їх використовуючи та зберігаючи спокій залишитися живими та досягти успіху. Дуже надавало натхнення те що всі, абсолютно всі хлопці які були поряд, були такими ж простими людьми, з такою ж метою.
Ми підтримували одне одного, допомагали, ділилися, були одним цілим, прикривали одне одному спини.
На одній з наших позицій ворог вночі використав дрон з тепловізором та вдарив “АГСом” в наш бліндаж. Дякувати Богу, що це була не міна, бо було б все набагато гірше. Там я отримав вогнепальне осколкове поранення ноги, та контузію. Ще 6 днів я був на позиціях з осколками в нозі.
Згодом мене евакуювали в лікарню, потім перевезли в Дніпро. В лікарні я пройшов лікування, та повне обстеження організму, і в мене знайшли багатовузловий зоб шийно-загрудинної локалізації. Рекомендовано було тотальне видалення щитовидної залози. Незабаром мне перевели в Червоноградський РТЦК та СП, для подальшого проходження служби.
Під час війни в мене народилася донечка.
Це найбільше щастя в житті, це моя мотивація, це моя надія, моя душа. Промінь любові та світла в такий важкий час. Після того що я пройшов, я дивлюся на речі зовсім по іншому, змінилося відношення до життя. Цінності які є в людей в звичайному повсякденному житті, матеріальний стан, робота, квартири, автомобілі – це не головне.
Важливий тільки час, який відведений щоб жити з своїми рідними, бути поруч, захищати їх. Головне – це люди, підтримка, плече яке тобі можуть підставити в важку хвилину та самому залишатися людиною. На рахунок мобілізації в мене відбувається внутрішній конфлікт.
Я розумію, що люди не йдуть служити тому що бояться.
Страх паралізує, і не дозволяє об’єктивно та з холодною головою дивитися на ситуацію, приймати правильні рішення. Але як же ті хлопці, які там з самого початку?
Чому ніхто не думає про них? Їх потрібно міняти, вони такі ж звичайні люди , вони виснажуються, як фізично так і морально. Їм потрібна допомога. А як же шана до тих хто в полоні та тих хто віддав своє дорогоцінне життя за нас?
Як ті хто переховуються, потім зможуть дивитися в очі тим хто пройшов пекло?
Можливо і не було б так важко, якщо б нас було більше.
Більше тих в кого одна ціль, хто бажає миру та перемоги нашій країні, без втрат ,без болю, без тривог.
