Лікар акушер-гінеколог Андрій Зеленько із Черкас захищав територіальну цілісність України у 2015-му. Став до зброї і в 2022 році, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Коли опинився в армії, сприйняв умови і обставини свого життя за норму.
Обидва рази Андрій Зеленько пішов в армію добровільно. У 2022 році випала доля знову захищати територіальну цілісність в Попасній.
Попасна — як дежавю
"Бути медиком — це емоційні навантаження в будь-який час доби. Я працюю з кров'ю, нерідко з людськими стражданнями. Проходив службу в 17-ій окремій гвардійській танковій бригаді міста Кривий Ріг. Підрозділи були такі розбиті, що з нас не могли сформувати батальйон — не вистачало людей після Дебальцевого. З першого танкового батальйону, який містив умовно три роти, могли сформувати тільки одну збірну. У 2015 році мене відправили в зону бойових дій захищати територію довкола Попасної.
Було схоже на дежавю — опинитися в тих же місцях, які я пам'ятаю відносно мирними. Там ринок був, будівлі — було важко бачити це все у 2022-му вигоріле, без вікон. Повна руйнація, знищення. Від будівель залишилися згорілі зруйновані каркаси. У 2022 році я розумів, що буде важче, але знав, куди йду, бо мав досвід в АТО".
Фото надав Андрій Зеленько
"В армії в особливо важких умовах немає напівтонів, понтів: яка в кого машина, хто скільки має грошей, яку роботу, якого чоловіка чи дружину. Усі були в однакових умовах. Ким би ти не був в цивільному житті, якщо мерзнемо — то всі. Пристосувалися до життя, морально і фізично підтримували один одного. Якщо, наприклад, рота разом проживає або в двох наметах, то ділимося усім, що є".
Андрій пригадав: коли стало зрозуміло, що розпочалося повномасштабне вторгнення, поїхав на роботу, провів дві години прийому пацієнтів. А тоді зібрався й вирушив до військкомату. Розумів, що не може сидіти вдома. У військкоматі з ротою охорони зміцнювали кулеметні гнізда, ворота, наповнювали піском чи землею мішки:
"Через пів дня став дізнаватися, де тероборона. У перший день мене не взяли, хоч приїхав у формі. Найнеобхідніше кинув у рюкзак: ложка, чашка, турнікет. Розумів, що мене можуть кинути на війну в перший же день".
Фото надав Андрій Зеленько
Задача: зайти першими в Попасну
"Коли на території бойових дій їдеш, думаєш: влетить зараз у твоє авто снаряд, чи кулі, чи не влетить? Такий страх притаманний кожному, це нормально. У Попасній, наприклад, страх був, бо командир поставив задачу взяти на себе відповідальність: з хлопцями першим заїхати в Попасну".
Додав: не міг відмовитися очолювати взвод. Бо розмову в бункері на заводі в Лисичанську чули хлопці-побратими:
"Як би на мене, як на командира взводу, потім дивилися приблизно 30 людей, якби я дав задню?! Якщо ти вже обрав цей шлях, мусиш нести за нього відповідальність. Відповідати не тільки за себе, а й за людей".
Тоді в Попасній точилися бої, половина вже була окупована:
"У мене не було досвіду, що потрібно буде битися прямо в місті, в якому засів ворог. Нас до відправки трішки натренував інструктор як вести рукопашний бій. Мобілізовані хлопці практично всі поприходили добровільно, багато вміли, знали, були готові йти до кінця".
Взводу сказали взяти тільки найнеобхідніші речі.
"Розумів, що їду як командир. Але якщо запахне смаженим, до мене, як до лікаря підуть хлопці. Набрав, що міг, по максимуму. Нас завезли в якесь село. Перезавантажили нас на БМП. Боялися всі: хто з досвідом, хто без. Заїжджали в Попасну. Чим ближче, тим більше бачили руйнацію. Усе вибухає. Там міна прилетіла там постріли, там все прогинається".
Фото надав Андрій Зеленько
У взводі майже не було кадрових військових
Увесь час перебування на нулі Андрієві із побратимами доводилося вчитися разом виживати. Було невимовно важко:
"Більшість хлопців у взводі не були кадровими військовими: інженери, вчителі, менеджери, я от — лікар. Нас прикомандирували до 24-ї львівської галицької бригади: мали їм допомагати. Але бригада була дуже розбита. Залишки бригади, які з нами дві-три доби повоювали, просто відійшли. І ми, тероборона Черкас, 156 батальйон 118-ї бригади тоді вісім чи девʼять діб ще тримали оборону, а деякі хлопці ще й довше тримали фланг, щоб ворог не пройшов далі. Так, настільки це було можливо".
Не бувши регулярними військами, хлопцям вдалося утримувати приблизно кілометр по лінії в місті. Батальйон у якому служив Андрій, росіяни почали брати в оточення. Їхній командир ухвалив рішення відвести хлопців на певну відстань.
"Наш підрозділ підтримує, що він прийняв правильне рішення. Можна було всім загинути героями, або потрапити в полон. Одну, чи півтори доби б ми там ще потрималися. Але шквальний обстріл артилерії тривав з усього. Я не те що в АТО, там і в порівняння не йде, такого не чув і не бачив. З фільмів, чи моїх знань, які я уявляю приблизно, це як оборона Сталінграда, або коли чеченці за Грозний билися з росіянами".
Фото надав Андрій Зеленько
Хто був в Попасній — Герої
"Дев'ятнадцятого ми з хлопцями зайшли. Спершу нас закинули туди людей 17-18. А вийшли ми 28-го. Коли виходили з боєм, нам в спину стріляли з вікон будівлі кадирівці, чи то вагнерівці".
Лікар пригадав: волонтер Павло Собко загинув за 250 метрів від нього. А Володимир Мукан — за 100 за 150 метрів. У тепловізор вирахував снайпера в дев'ятиповерхівці. Андрій Туренко отримав смертельну травму за 300 метрів по лівому флангу від розриву артилерійського снаряду.
"Хлопці робили, що могли. У Черкасах упала ракета, і це стрес і жах для містян. У Попасній, коли за годину наша артилерія робила від трьох до шести пострілів, а російська — 70-90 пострілів на позицію, навіть не стояло питання про їжу. Раз на кілька днів привозили на БМП воду.
Викинули. Треба добігти з солдатом забрати паки з водою. А вулицю прострілюють. Я туди перебіжу, паки буду забирати, назад важче буде бігти. Бо за 300-500 метрів вже стояли вагнерівці. Бігав, щоб водички попити і занести хлопцям.
Найбільше шокувала перша загибель друзів. Ми з ними разом жили, тренувалися, їли разом, ділили, що було. Паша Собко був моїм підлеглим. Виносили з будівлі під прикриттям, заносили в нашу будівлю, щоб вночі його винести. Коли я його вночі з хлопцями вантажив на ноші, ніс до місця висадки, де БМП його мав забрати вночі. Думав, де його руки, ноги?"
Не всіх змогли забрати, є безвісти зниклі
"Не знаєш, чи будеш живий через годину, чи доживеш до ранку. Якщо сильні обстріли, ти знаєш, коли тобі не можна виглянути з вікна, бо там снайпер, або коли вже під домом міни падають, вже не витримуєш, вибігаєш в коридор. На твоїх очах руйнуються будинки, там десь танк "розбирає" кусок будівлі пострілами. Десь артилерія падає на будівлі, яка на очах починає сідати, осипатися. Думаєш: як залетить міна в віконний пройом, і тебе навіть шматків не зберуть? Коли ми черкаські тероборонівці виходили з Попасної, не змогли забрати двох хлопців з підрозділу. Їх вважають зниклими безвісти. Коли росіяни проривали позицію, один впав. Там була така обстановка, що забрати його було не можливо. На фронті часто трапляється, що хлопці знають, де лежать побратими, але тіла немає.
Душевно важко, коли знаєш, що твої хлопці там залишилися: потрапили в полон, чи загинули. Двоє моїх хлопців досі — зниклі безвісти. Це трагедія для нас усіх. Ми їх пам'ятаємо, згадуємо, але тоді піти їх забирати означало лягти поряд".
Суспільне Черкаси/ Наталі Соколан
Щоб наблизити допомогу, потрібна підтримка народу
Андрій Зеленько зараз звільнений із лав ЗСУ. Склалися сімейні обставини, що прийняв таке рішення.
"Моя форма, берці, розгрузка, навіть аптечка — лежать. Надіюся, що не знадобляться. Але як завтра закрутиться — не знаю".
Щоб наближати перемогу, потрібно кожному раз на тиждень-два допомагати волонтерам, вважає Андрій Зеленько. Менше можливості — допоможіть раз на місяць чимось — кожен на своєму полі діяльності й можливостей.
"Потрібно, щоб армія відчувала підтримку народу, що нам не байдуже, що зараз відбувається в нашій країні. Нам в цій країні жити. Утекти й залишити тут свої домівки, своїх батьків, могили своїх дідусів і бабусь — не вихід. У кого б яка не була професія, спеціальність, чим можеш — допомагай. Не можна розслаблятися. Маємо нерівні сили. Наші патріоти, які повинні жити, ростити дітей українцями, гинуть там, а ті, кому “какая разніца” себе прекрасно почувають".
Суспільне Черкаси/ Наталі Соколан
