Черкащанка Оксана Гнатюк – фея-перукарка для поранених військовослужбовців, яких привозять на лікування у медзаклади міста. З початку повномасштабного вторгнення вона бачила захисників у страшних станах: з ампутованими кінцівками, обпаленими тілами та замкнених глибоко в собі після побаченого чи пережитого. Але вже за кілька днів навіть найсуворіші воїни посміхаються, коли бачать рожевоволосу "дюймовочку" з тримером і перукарською машиною в руках.
Звістка про повномасштабне вторгнення застала Оксану Гнатюк у Черкасах. Тендітна невисока жінка, яка до війни допомагала дітям, подумала про армію – але знала, що її туди не візьмуть. Тому вирішила допомагати тим, чим вміє найкраще, – розумом і руками, розповідає вона журналістам "ЗМІ.ck.ua".
"Коли почалася війна – я зрозуміла, що мене з моїми болячками на передову не візьмуть, тим паче мені було 52 і я мала групу інвалідності, а важила всього 40 кілограмів.Сюди ж – бронхіальна астма. Але сходити з розуму вдома – це не про мене. Тому коли до нас у Черкаси почали надходити перші поранені – запропонувала послуги перукаря. Десь з місяць – з 15 березня 2022 – я ходила в одне відділення, найважче. Стригла хлопців, які лежали й навіть не могли рухатися. А потім почали додаватися й інші відділення, які заповнювалися пораненими. Тому маса роботи збільшилася", – каже черкащанка.
"Перші три дні я дозволяла собі вити"
Перші дні, зізнається жінка, вона дозволяла собі емоціювати, тому що побачене шокувало. Проте з часом, разом зі втомою, навіть зайвих думок у голові не лишалося.
"Я дозволяла собі перші три дні повити у лісі. Повити – бо плакати не вмію. А взагалі моя мама мені казала, що хтось завжди повинен адекватно мислити. Тому треба затискатися і йти. А коли приходиш додому й у тебе гуде все тіло, а спину ламає – ти уже не думаєш, що ти там бачив у поранених хлопців", – пригадує Оксана Гнатюк.
Спершу, каже, в неї у голові була "каша" з завдань – бо інколи треба було не лише постригти хлопців, а й розвезти воду по лікарнях, яку вона розвозила по відділеннях у 20-літрових ємкостях. Потім – побігти й купити хлопцям одяг, аби вони не були голі та босі, якими їх часто привозили після поранень. І врешті черкащанка дійшла до того, аби планувати дні – коли зрозуміла, що мало хто займається пораненими.
Тоді ж волонтерка почала купувати одяг, смаколики військовим, до яких приходила – каву трьох сортів, цукерки, печиво тощо. А потім зрозуміла, що купувати печиво дуже дорого – вага не відповідає ціні.
"Оскільки руки в мене не з тазостегнового суглобу ростуть, то почала пекти пиріжки, печиво й вареники, пельмені хлопцям. Для цього прокидаюся о п’ятій ранку, щоб до десятої у мене вже все було напечено", – каже Оксана.
"Інколи на хлопців дивитися страшно. Стригти й брити – ні, а дивитися – дуже"
З перших поранених, до яких Оксана Гнатюк з березня почала приходити як перукар, стало зрозуміло: робота буде страшною – не лише візуально, а й морально.
"У перший день я постригла 25 хлопців. А зараз в день, буває, й 40 хлопців стрижу – по різних відділеннях і лікарнях… Бувають випадки, коли на них страшно дивитися. Працювати не страшно, а дивитися – дуже. Особливо – коли дуже молоденькі хлопці потрапляють з відкритими ранами. Та й все, що стосується голови – це дуже страшно. Наприклад, коли приїжджають без нижньої щелепи. А мені треба вибрити те місце, де є борода, щоб лікарі могли оперувати його. І мене медсестри інколи питають: "А ви не боїтеся?". Але ж чого боятися? Я заходжу до хлопців, відразу починаю посміхатися. Кожного обійму, хто не проти", – розповідає Оксана Гнатюк.
Але деякі хлопці, навіть будучи у спокійних Черкасах, не можуть заспокоїти тремор. Перед очима у багатьох стоять трупи – своїх побратимів та ворогів. І пережита реальність змушує багатьох віддалятися від людей настільки, наскільки лише можливо у лікарняних стінах.
"Історія сталася на Пасху 2022 року. Для мене ж свят не існує, тому я пішла стригти хлопців у лікарню, й тоді якраз приїхав борт із Попасної. Ті страшні борти, в яких лишилося багато наших хлопців… І до мене пришкандибав 21-річний хлопчик, якого треба було підготувати до операції – вимити, вибрити… Якби людина без медичної освіти подивилася на нього – подумала б, що він точно на щось хворий, бо в нього був такий нервовий зрив – тік по всьому тілу. Я його питаю, що з ним, а він каже : "Мені 20 років, і я ніколи стільки трупів не бачив". Тобто для дитини це було настільки емоційно важко, що його сіпало. І такий стан майже у всіх поранених", – пригадує жінка.
Черкащанка каже, що всі поранені хлопці – однаково "тяжкі": якщо не фізично, то морально. А багатьох з них навіть не "бере" знеболювальне, тож через біль після поранень вони інколи кричать, не маючи сил стриматися.
"Я пам’ятаю хлопчика, якого ще назвала "вмитим сльозами". Ви навіть не уявляєте, як він кричав! Його не брало геть нічого, боліло так сильно… І лише один, дуже сильний препарат, який лікарям довелося вколоти відразу в хребет, зміг його знеболити", – пригадує жінка.
Вижити попри можливі шанси, завдяки диву
З першого дня у лікарні Черкас привозили захисників з опіками та настільки складними й страшними травматичними ампутаціями, у виживання яких навіть теоретично не можна було сподіватися. Проте вони змогли.
"Я пам’ятаю одного чоловіка, якого з Черкас направили на лікування за кордон – у нього було обпечено 80% тіла, він потрапив під "сонцепік". І лікарі в тій закордонній клініці спершу не могли повірити, що таке з ним зробила війна. А іншому чоловіку відірвало руку просто з плечовим суглобом… Він мені розповів, що стояв із хлопцем і побачив в останній момент, що в їх бік летить танковий снаряд. Він побратима відштовхнув – а його рука розлетілася разом із ним. Цей чоловік дивом лишився живий", – пригадує черкащанка.
Жінка додає: на сьогодні хлопців з опіками у медзакладах дуже багато. Тож опікове відділення займається не лише їх лікуванням, а й пересадкою шкіри.
"Коли привозять чоловіків, у яких м’ясо геть вирване – їх проліковують і відправляють з ортопедичних відділень в опікові. І там їм нарощують шкіру, щоб далі можна було ставити пластини й лікувати поранення. Бо якщо десь запальні процеси є, а шкіри немає – гоїти рани неможливо", – розповідає Оксана Гнатюк.
Як каже жінка, через стан хлопців вона на передопераційних стрижках "ухайдокала" вже багато професійних машинок і тримерів.
"Інколи починаєш стригти – і розумієш, що на шкірі голови у хлопців шар крові та бруду. Бо кров зверху вони обтерли серветками, а те, що було нижче, при коренях – запеклося", – каже черкащанка.
Тому Оксана Гнатюк завжди пропонує не лише постригти хлопців, а й вимити їх – і голову, й обтерти та помити тіло. Каже, що хоче, аби вони були "чистенькі й гарненькі". І коли захисники нарешті вимивають із себе бруд – деякі лише від цього відчуття починають посміхатися. Хоча одні її називають "генеральша", інші – "мамка", а є ті, які казали, що вона – злюка. Та найбільше волонтерці подобається, коли хлопці лагідно називають її "черкаська відьма".
"Пам’ятаю, я стригла майора з переломом тазостегнового суглобу. Запропонувала його постригти, а в нього шпиці стирчать, що він не може навіть рухатися. То я з перших днів уже вмію стригти й мити хлопців, майже не рухаючи. Навіть коли вони лежать на спині, животі чи боках – я все одно їх до ладу доведу", – сміється черкащанка.
"Всі хлопці різні, але однакові в одному: коли заходиш до них у палату – відчуваєш невимовний біль"
Оксана Гнатюк каже, що за майже два роки вторгнення вона побачила у лікарнях багато дітей-сиріт. Так вона називає навіть дорослих чоловіків – однак покинутих. Або тих, хто відчуває наперед, що може залишитися сам зі своєю бідою та наслідками після поранення.
"Інколи чоловіку й 40 років, але він не має ні дітей, ні дружини, ні сім’ї. А інколи ще й з окупованих територій. Багато тяжких хлопців, які за шалені гроші знімають у Черкасах квартири, й мені за це дуже соромно. Бо декому просто немає куди повертатися. І хоч вони всі різні, але однакові в тому, що коли заходиш до них у палату, коли їх привозять – це невимовний біль. Бо вони очікують, що нікому не будуть потрібні після поранення. Багато історій, коли вони не потрібні навіть керівництву – приїжджають сюди голі-босі, без грошей, а те не хоче з ними спілкуватися. А буває так, що я стою в лікарні, дивлюся на хлопця – а він рахується безвісти зниклим… Це недоопрацювання командирів. На жаль, до багатьох хлопців ставляться неправильно", – каже черкащанка.
Зараз, розповідає Оксана Гнатюк, головна її мета – дочекатися перемоги й поставити до того на ноги всіх поранених хлопців, яким вона лише здатна допомогти.
"Після війни у мене в планах дочекатися всіх моїх хлопчиків у Черкасах – бо я з усіма спілкуюсь, розмовляю, дружу, навіть коли вони повертаються додому чи на фронт. А ще – взяти своїх дітей і поїхати по всіх друзях по всій Україні – обійматися. Я це обіцяла їм ще на початку війни", – з посмішкою розповідає волонтерка.
