Руслан Хомідов для громадсько-політичного загалу є новою людиною. Проте його помітна благодійна діяльність у період війни не залишилася поза увагою ЗМІ.ck.ua. Наш журналіст поспілкувався із черкаським забудовником про його життєві принципи, карколомні моменти та розмову з одним із заступників міністра.
– Як би ви могли коротко розповісти про себе нашим читачам?
– Я родом із Кам’янського району, села Баландине. До Черкас переїхав у 2000 році, коли вступив на навчання. За спеціальністю – економіст. Маю 11 років досвіду роботи на державній службі у земельному секторі. Наразі займаюся будівництвом – будуємо ЖК “Олімп” та ЖК “Олімп-Модерн”. Уже 22 роки одружений, маю двох доньок.
Наразі активно займаюсь волонтерством – допомагаю військовим, літнім людям, дітям, позбавленим батьківського піклування. Подаю приклад іншим бізнесменам Черкас, що не варто складати гроші в шкарпетки, а потрібно допомагати. Ті ж військові мають відчувати підтримку, що вони воюють недаремно, забезпечуючи нам певний захист.
– Чи є знайомі з бізнесу, які наслідували вас і почали займатися меценатством?
– Хочу відразу уточнити: я не меценат, а філантроп, тобто людина, яка любить допомагати. Щодо знайомих – є позитивні приклади. Коли почав активніше себе показувати у соціальних мережах, то почали цікавитися, хтось захотів долучитися. Кожен з різними сумами. Але в такому випадку я просто сконтактовував людину, яка готова допомогти із тими, хто потребує допомоги – не хочу бути посередником. Є й ті, які готові вкладатися в розвиток міста – облагороджувати парки тощо. Були і такі, що питали: “Куди ти йдеш?”
– Що вони мали на увазі?
– Це з натяком на політику. Мовляв, моя діяльність має політичну складову.
– І як відповіли на це запитання?
– Зранку йду на роботу, а у вечері – до автомобіля та їду додому, до сім’ї. Одна ситуація, але кожен бачить її по-різному. Я допомагаю військовим, щоб швидше закінчилася війна. Можете так і написати.
– В українському суспільстві існує стереотип, що коли людина починає активно допомагати – значить вона збирається у політику.
– Розповім історію свого батька, якого свого часу люди просили піти балотуватися на посаду сільського голови. Можна сказати, що мій тато був «малим» політиком. Але він ніколи не просився кудись, люди самі пропонували йому очолити село, оскільки бачили його вчинки. У мене абсолютно подібне ставлення. Я – син свого батька. Хочу робити хороші вчинки, надихати на них інших людей. А чи йти мені в політику, чи ні, люди самі вирішать. Запропонують – можливо, і піду. Зараз не це головне. Треба закінчити війну.
– Чим наразі займається ваш батько?
– Татові 82 роки, він пережив три мікроінсульти. Людина із сильним характером і волею. Мама активно його підтримує. Їй 74 роки, має проблеми із зором. Вони, знаєте, тримаються одне за одного. Пенсіонери. Я намагаюся приїжджати раз на тиждень і завозити допомогу. Виняток може бути, якщо їду на Схід до хлопців, яким відвожу запити.
– Скільки коштів виділяєте у місяць на філантропію?
– У залежності від кількості запитів. Ми з родиною ухвалили рішення, що виділяємо десь 300-500 тисяч гривень. Із них 80% спрямовуємо на потреби військових. Запитів дуже багато, а ситуація зі зборами нині катастрофічна. Загалом закликаю усіх допомагати.
– Чи були останнім часом випадки, коли історії людей вразили до глибини душі?
– Їх, на жаль, чимало. На одній із зустрічей приходить бабуся і говорить, що в неї не вистачає 200 – 300 гривень на тести, які вимірюють цукор у крові. Пенсіонери отримують до 3000 гривень. Перелік ліків на місяць – це 1,5 – 2 тисячі. Добре, якщо є субсидія. А є такі літні люди, яким її не дають. І вони шукають якісь дрова, щоб розтопити грубу, аби тільки не газом.
З одним із дідусів заговорили про їжу. Він зізнався, що сьогодні їв тільки виноград, який зірвав у сусіда. Дав йому пакунок продуктів. Починаю ж уточнювати, чого не оформляє допомогу. Каже, що немає документів, а щоб зробити – треба кошти. Все взаємопов’язано. Ти хочеш усім допомогти…
– Але Руслан Хомідов не зможе усім допомогти, він же не держава.
– У мене інший погляд на таку ситуацію. У 2014 році я потрапив у ДТП, лежав нерухомо. Це одна із причин, чому я не служу. Маю проблеми зі здоров’ям.
У мене було два варіанти: або я покину цей світ, або не зможу ходити. Довелося у Бога дуже проситися, щоб повернутися назад. Він відпустив, за умови, що буду допомагати людям. Це інший рівень. Я рухаюсь не сам, а з Божою поміччю. І з кожним роком обсяги моєї допомоги збільшуються.
– Можете назвати себе забезпеченою людиною?
– Так, я маю живих батьків, кохану дружину і двох доньок, живу у своїй країні, а кошти – так, вони є. Найголовніше, що відчуваю радість, коли допомагаю іншим. Наприклад, мені було приємно бачити сльози радості в очах жінок військовослужбовців, яким влаштував свято зі 1001 трояндою, бачити усмішки дітей, відчувати вдячність літніх людей.
Грошима такий спектр емоцій не отримаєш. Коли ти людина бізнесу, то коштів з часом стає більше. Водночас, є люди в Черкасах, які не знають, куди подіти ті гроші.
А я знаю, що таке, коли просто не вистачає на хліб чи на маршрутку. Таке зі мною було двічі в житті. Перший випадок стався у 2008 році, коли мене зрадили друзі. Другий випадок був у 2012 році.
– Ви сказали, що працювали на державній службі у земельному секторі. А як вирішили займатися будівництвом?
– Після звільнення деякий час працював у “Київміськбуді” розпочав, до слова, різноробочим. Там ми робили проект елітного житла “Мала Швейцарія” біля Андріївського узвозу. І мені дуже сподобалася ідея. Я пообіцяв собі, що зроблю ще краще, але в Черкасах. Сьогодні це відбувається – ЖК “Олімп”, ЖК “Олімп-Модерн”.
– Чому звернули увагу на Південно-Західний район? Побутує думка, що він не зовсім рентабельний.
– Так, я чув таке. Проте, на мою думку, через рік-два багатьом захочеться жити у Південно-Західному районі. Тут буде гарний мікрорайон, який розв’яже рух Смілянській та вулиці Сумгаїтській. Я буду брати активну участь у його розбудові.
– Перша ваша публічна поява була взимку минулого року під час акцій громадськості на підтримку перерозподілу коштів з бюджету на підтримку ЗСУ. Тоді по місту на білбордах були розміщені заклики про це. Чому ви обрали той період, щоб заявити про себе?
– Ви звернули увагу на ці білборди, коли розпочалися акції протесту, а насправді вони з’явилися ще раніше. Це моя позиція, як громадянина та представника соціально-відповідального бізнесу. Всі мої працівники на будівництві офіційно працевлаштовані, і я сплачую всі податки. Окрім того, в мене багато друзів на фронті. Знову повторюю свою позицію – як би не хотілося, повністю усі гроші на ЗСУ перенаправити не вийде. Економіка не може зупинятися, бізнес має працювати. Це дасть можливість працювати військовій промисловості.
– Будівництво ЖК “Олімп” стартувало ще до війни. Згадайте, що ви робили, коли розпочалася повномасштабна війна. Що було із будівництвом, працівниками?
– Перші думки: “А що робити?”. Біля військкомату були величезні черги, зброї майже не було. Допомагав робити захисті споруди біля однієї з будівель, де розміщувалась Національна поліція України. Знайомі військові охороняли аеропорт та зробили запит на рації. Я забрав рації із будівництва і відвіз їм. Працівники на місці самоорганізувалися та наробили коктейлів Молотова та зберігали їх у гаражах.
Потім, коли мої друзі із київського 126 батальйону ТРО «відбили» Бровари, то почав разом із товаришем возити їм їжу. У той період із цим була проблема.
А незабаром працівники продовжили будівництво, попри те, що фінансування з боку моїх старших інвесторів було призупинено.
– Як це так вийшло?
– У мене були свої кошти і хлопці знали, що я розрахуюсь за роботу. На зустрічі із інвесторами я заявив, що буду продовжувати будівництво. На що отримав неприємну для себе відповідь. Мовляв, у мене не все гаразд з головою, навколо війна, треба пауза, але ми продовжили. Коли ЗСУ відкинули ворога із Чернігова, Сум, Харківської області, мої інвестори дивувалися, звідки я знав, що так буде, і тоді відновили фінансування.
– Зараз ми бачимо, як часто ворог почав обстрілювати місто Черкаси «шахедами» та ракетами. Наскільки загалом безпечно будувати у цей складний час, робітникам – працювати, інвесторам – вкладати?
– Якщо говорити про працівників, то у нас є побудоване бомбосховище, яке передбачене проєктом. Ніхто не застрахований від форс-мажорних обставин. Теоретично, завтра частина збитого «шахеда» може потрапити у наш ЖК. Нічого, відбудуємо та будемо рухатися далі. Тим більше, що будуємо так, щоб житло було надійним і безпечним, а не «складалося, як картковий будинок».
Щодо безпеки для інвесторів. Згідно договору, я повинен передати квартиру. Якщо виникають певні обставини, ми все одно зобов'язані її добудувати і здати. Для цього є фонди, управлінські компанії, які несуть відповідальність і фінансують будівництво у таких випадках. Ми відповідаємо своїми коштами за ті домовленості, які ми гарантували інвестору.
– Чим ваш підхід у роботі відрізняється від підходів інших забудовників Черкас?
-Я хочу, щоб всі забудовники міста Черкаси займалися своїм будівництвом особисто. Це стосується використання якісних матеріалів, контролю за виконанням робіт. Потрібно цінувати і свою роботу, і людей, які купують у тебе житло, тому що вони асоціюватимуть цю нерухомість із твоїм ім’ям як забудовника. Якщо зробиш неякісно, люди скажуть, що Хомідов погано будує. Все треба робити професійно. Те ж стосується і України, якщо до влади прийдуть фахівці, ми отримаємо тільки розвиток.
– Ви ще не йдете в політику, а вже говорите такою риторикою. Добре, а де ж взяти фахівців?
– А вони є. Їх просто не допускають до посад. Я свого часу 5 разів вигравав конкурс на керівну посаду певного управління в Черкаській ОДА, але мене так і не призначили. Колись один із заcтупників міністра економіки сказав, що у мене в очах написано “революціонер”.
Фахівці є, просто вони нікому не потрібні. Система влаштована так, щоб брати тих, хто готовий бездумно підписувати фінансові документи. Тому цю ситуацію потрібно докорінно змінити, щоб досягти результату. Проте наголошую, що наразі всім потрібно об’єднатися у допомозі, щоб наші ЗСУ якнайшвидше перемогли ворога. Особисто для мене — це завдання №1.
