За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Мати полеглого воїна Світлана Пітчук. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
"Він був рік у Швеції. Працював начальником цеху, оскільки добре володів англійською. Якраз три тижні перед війною приїжджав і повернувся назад. 26 лютого 2022 року я стояла на кухні, а Іван повернувся додому. Я почала плакати: "Навіщо ти це зробив?" А він говорить: "Якщо всі так скажуть, то що буде. Назарко (брат — ред.) хворий, він не піде, а хтось мусить іти з дому", — розповідає мати полеглого воїна Світлана Пітчук.
Іван Пітчук був командиром танка 4 окремої танкової бригади. Фото: Назар Пітчук
До 1 березня Івана не хотіли брати до війська.
"Він від 26 лютого ходив кожен день у військкомат. Я на колінах його просила: "Іваночку, передумай, не йди". Він сказав: ні. 1 березня його вже взяли. Син місяць був у Львові, в Черкасах були трошки й потім вони пішли в наступ на Харків. Там визволили багато сіл, міст. Багато діточок спас. За це Залужний медаль йому вручив", — говорить Світлана Пітчук.
За бойові звитяги Іван Пітчук отримав почесний нагрудний знак “Сталевий хрест” від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Іван не розповідав матері та рідним, що звільняв Харківщину від військових РФ, а після цього поїхав воювати на Бахмутський напрямок. Він вигадував різні історії про те, як тренується на полігонах та відпочиває. Правду знав тільки старший брат воїна Назар Пітчук. Іван ділився з ним історіями про війну, коли приїжджав у відпустку.
"Бійцям сказали, щоб розмінували поле. Іван теж зголосився, хоча це була не його робота. Командир йому каже: не можна. А він все одно зібрався і пішов з хлопцями розміновувати поле, щоб вони могли танками проїхати. Це вже він розповідав мені вдома. Братові завжди все цікаво було, щоб розуміти, куди йому їхати, куди танком рухатися. Я питаю: "Для чого тобі це? Вже пішов туди, стриманішим будь". Він каже: "Я приїхав з-за кордону не сидіти тут, я приїхав відбивати, щоб закінчилася швидше війна", — розповідає Назар.
Брат полеглого воїна Назар Пітчук. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
За його словами, Івана обрали для навчання на танках Leopard, які мали відбуватися за кордоном. Проте боєць не встиг поїхати — загинув.
"Хотів лише перемоги"
Мати воїна Світлана Пітчук розповідає: свою зарплату син витрачав на військове спорядження, зброю чи автівки.
"Авто, запчастини, колеса, генератор — все купляли. Йому гроші ніколи не були потрібні, він хотів лише перемоги", — каже Світлана Пітчук.
Двоюрідна сестра загиблого танкіста Олена Лесів. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Двоюрідна сестра загиблого танкіста Олена Лесів розповідає: Іван Пітчук був хрещеним батьком її сина. Він завжди приділяв дитині увагу. Боєць казав, що у нього все добре, говорить Олена Лесів.
"Я його запитала: "Тобі це подобається?" Іван відповів: "Війна не може подобатися, але ми мусимо це зробити, щоб на нашу землю і в нашу хату не ввійшли такі тварюки". І от ти його питаєш, а він завжди посміхається. От є такі хлопці, які розповідають все, що у них там відбувалося, де вони були, які завдання, а він — ні. Моя дитина питає: "Мамо, мій хресний прийде?" І я кажу: "Він біля тебе завжди поруч". А син відповідає: "Так, він живе на Місяці коло Боженьки", — розповідає Олена Лесів.
Загинув на Донеччині
Світлана Пітчук дізналася про смерть свого сина на четвертий день після його загибелі. Настоятель церкви первоверховних апостолів Петра і Павла у селі Пасічна отець Олексій Гуляк розповідає: одним із перших у селі знав про загибель Івана Пітчука, але не міг наважитися розповісти про це рідним.
"Ніяк не міг до мами Світлани зателефонувати й сказати. Для мене це було важко. Я зустрівся в селі з братом Івана. Назар усміхненим був. Я кажу: "Як справи? Що там Іван?" Він відповідає: "Отче, не дається два дні чути про себе зовсім". А я вже знаю, що сталося. І я не знайшов сили, щоб сказати йому. Увечері з Італії зателефонувала сестра мами Івана і каже: "Отче, може, щось ви знаєте?" Я також їй не розповів, але зателефонував через дві години й сказав: "Наталочко, їдь додому, бо сталося найстрашніше", — розповідає отець Олексій Гуляк.
Фото: Назар Пітчук
Двоюрідний брат Івана Андрій Кіяшко розповідає: про смерть свого брата дізнався, коли воював на Запорізькому напрямку.
"До його смерті я вже хотів звільнятися. Вже документи були на руках готові, але в мене була злість на росіян, і ми вирішили з побратимом трохи помститися. Це було від Оріховського напрямку аж до Вугледара. Пустили нас, скажімо, у вільне плавання. Ми це робили, скажімо так, з насолодою", — говорить Андрій Кіяшко.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
В Івана залишилися три сестри та два брати. Серед них — 12-річна Ангеліна. Дівчинка розповідає: кожного дня після школи приходить до місця, де розміщені плакати загиблих воїнів. Вона приносить квіти до фотографії свого брата, молиться та запалює лампадки.
"Багато хто зараз воює. В моєму класі теж є дівчинка, в якої загинув брат, і вона розуміє мене, як ніхто. Від неї йде найбільша підтримка. Але бували такі випадки, коли хтось намагався принизити мене, тому що в мене загинув брат. Звісно, я завжди говорила: краще нехай принижують мене, ніж людину, яка поклала голову за те, щоб вони зараз про це говорили", — каже Ангеліна Пітчук.
