Військовослужбовець Ісмаїл, позивний “Смайл”. Фото: з архіву Ісмаїла
Розкажіть більше про свою сім'ю та походження.
Мені поталанило, що я, як то кажуть, справжній кримський татарин, адже народився на батьківщині. Я зі степової частини Криму, адже в ті роки, в 1971, не пускали в сторону моря, жити біля великих міст. Ми жили в місцях, де було багато комарів та проток і ще, тоді свіженький, Кримський канал. Їм (рядянській владі — прим. ред.) потрібна була робоча сила та "образцово-показательні комуністичні сім’ї" — він шофер, вона вчителька початкових класів. Це з батькової сторони. А з маминої сторони теж — дід був столяр, а бабуся на пташнику працювала. Це дуже важка праця. А потім це був як "пунктик" у кримських татар, що діти мають вивчитись та мати вищу освіту, "щоб не працювали у пташнику, як я", казала бабуся.
Чи були у вашій родині традиції кримськотатарського народу?
Історично так склалось, що кримські татари, мабуть, найбільш європейські з азіатських або найбільш західні зі східних – дуже прогресивний народ. У нас, якщо подивитись конституцію, яка була написана 1918 року Номаном Челибиджиханом, якого стратили більшовики, так в цьому документі Кримської республіки було навіть прописано право голосу жінок. А це навіть на 20 років раніше, ніж у тій же Франції. І навіть на той з’їзд УНР кримськотатарська делегація поїхала у складі, де було дві жінки. І всі тоді були в шоці.
Але сім’ї, які зберігають ті древні традиції — цього зараз дуже мало. А артефакти традиційні буквально можна зібрати по крупицях. Коли була депортація, у людей було 15 хвилин на збори і їх просто виганяли з хат, тож вони могли взяти с собою, ну, може рушник якийсь, або закопати десь золото, але не більше. І потім переселенці, яким радянська влада "дарувала" ці будинки, вони знаходили і золото, і прикраси, і їх же дарували потім своїм родичам на весілля. Це страшно було, насправді.
До речі ці нащадки 1944 року, яким поталанило в’їхати біля моря в ці будинки, у 2014 році вони ділили домівки кримських татар знову. Вони вже між собою ділили, кому який двоповерховий будинок дістанеться, кому інший… А кримські татари взяли і не поїхали. У всій своїй масі. Багато поїхало молоді, звісно, яка не могла там перебувати, але багато хто і залишився. Я про себе кажу, наприклад, я б напевно зі своїм характером не зміг там бути, мене б там в тюрму вже посадили. Я вважаю, що в нас кримськотатарська нація, вона настільки різношерстна, ми дійсно європейці, бо в нас можна зустріти від веганів до джихадістів (сміється).
Військовослужбовець Ісмаїл, позивний “Смайл”. Фото: Суспільне Одеса
Коли почалась анексія Криму у 2014, ви були на той час там?
Ні, якраз в 2013 я вже був в Києві на навчанні. Я якраз в той час подумував, що треба чимось займатись вдома, треба вертатись. Подумав я це влітку, а ось восени, взимку, сталось те, що сталось і всі плани довелося міняти. У 2014 році я прийшов на держслужбу. Тому що, коли я прийшов в військкомат, то мені сказали: "Вибачте, у вас кримська прописка і вас треба перевірити на сепаратизм". Я тоді дуже розлютився, влаштував там скандал у військкоматі, казав їм: "Ви за 25 років так і не зрозуміли, хто виявився сепаратистом?"
Дійсно, всі навчання в Криму до 2014 року проходили на кримських татарах — потенційні сепаратисти, щось там в бік Туреччини дивляться, захотіли приєднатись… І от спільні російської-українські війська і флот, вони всі там навчались, і робили якісь антитерористичні операції проти цього "антислов’янського елементу" (кримських татар).
І взагалі, в той час відношення до кримських татар було жахливим. Навіть в 2010 році, коли подавав документи у виш на факультет міжнародних відносин, мені сказали одразу, що, ти, друже, спецперевірку не пройдеш. Це потім, коли я почав в 2014 році працювати в адміністрації президента, я зрозумів, чому так. Адже в цих методичках, які залишились з радянських шаблонів, там було написано саме: "Кримських татар не допускати до безпекових, дипломатичних заходів". Тобто, дорога мені була закрита з самого початку. Я мріяв працювати може в посольстві України, знаючи мови, маючи фах, але мене розвернули. Саме через це я в 2010 році був настільки розчарований, що вирішив піти на строкову службу в армію. Я вирішив, якщо в мене буде ця служба, ніхто не буде сумніватися в моєму патріотизмі. А після армії я працював у приватному секторі, водив екскурсії, возив до Криму, і так до анексії.
Як ви опинились в адміністрації президента?
Справа в тому, що президент, на той час Порошенко, він створив таку посаду в адміністрації, "уповноважений у справах кримськотатарського народу" і призначив тоді Мустафу Джамілева. Під нього вже створювався апарат. Мені подзвонив мій шкільний знайомий, Арсен Жумаділов. Ми тоді волонтерили, допомагали, а мене ж так і не взяли в військомат в 2014 році, і він, Арсен, запропонував мені роботу. Так я і опинився в Адміністрації президента.
А в 2015 році Арсен проходить конкурс серед семи тисяч кандидатів — обрали 26 голів районних адміністрацій. І його обрали очолити один з найскладніших районів Одеської області, по населенню і по бюджету — Біляївську районну адміністрацію. І він мене знов покликав на допомогу. Так я став керівником апарату Біляївської районної адміністрація. Потім повернувся в АП, рік там попрацював і потрапив в офіс уповноваженого зі справ людини, де мене призначили представником з питань прав жителів АР Крим і міста Севастополь. Це була дуже цікава робота, там я міг вже реально допомагати сім’ям політв’язнів. Я розумів, що самим політв’язням я не можу допомогти, але їх сім’ям — можу. І ми допомагали, в офісі в Херсоні та їздили на пункти пропуску з Кримом, працювали безпосередньо там.
За час вашої кар’єри, напевно, в вас з’явилось достатньо друзів на різних рівнях, які б могли вам посприяти уникнути мобілізації в найгарячішу військову точку, де ви зараз перебуваєте. Чому не скористались зв’язками та не обрали, навіть тилову службу, можливо десь в Києві?
За час моєї кар‘єри дійсно з’явилось багато знайомих, на різних посадах, друзів, сьогодні це дуже відчувається по донатах. Зараз й ті люди, кому ми може хоч один раз допомогли, вони уважніше відносяться до зборів, які я регулярно публікую на своїй сторінці. А до 24 лютого ми вже відчували, що буде повномасштабна. У мене вже була зібрана тривожна валіза та я не думав, що це буде саме 24. 23 лютого я кажу дружині: "Лягаєм спати, а там подивимось".
О 5 ранку ми, як і всі, прокинулись від вибухів, я сходив в магазин, докупив все що треба. Подився на паніку людей та зрозумів, що зараз виїхати просто неможливо нікуди через затори, багато хто повертався. А потім знайомий каже: "Там автомати роздають з камазу, пішли!" Ну, я ж як колишній держслужбовець, думаю, не буду ж я брати автомат десь з камаза (сміється). Думаю, схожу я в військкомат нормально, візьму автомат офіційно.
Підхожу, думаю, візьму автомат, а там якщо тероборона то тероборона, з автоматом то вже й простіше. Стріляти вмію та й автомат, то вже і хороший аргумент, і на блокпостах простіше. Прихожу. Там відкривають мій військовий квиток, дивляться: є строкова служба в мене, та кажуть: "О! Кулеметник? Отут постійте. Я кажу, я зрозумів. Можна я машину додому завезу?". Приїхав. Зібрав трохи речей, попрощався з сім’єю. Дружина мені ні слова не сказала. Хоча, колись я їй казав, може АТО чи ще шось і вона мені тоді казала: "Як підеш я подам на розлучення". А тут вона нічого не сказала.
Шеврон Ісмаїла. Фото: з архіву Ісмаїла
А в нас знаєте, як у всіх кримчан, завжди була проблема з житлом. В нас кожне покоління втрачає своє житло. Так, як я на держслужбі жив чесно і не копійки не крав, тому я все життя жив в гуртожитку. Вісім років ми жили в гуртожитку і народили там двоє дітей. Дружина в інституті викладала і я "приймаком" у них жив. І я казав дружині, що давай я піду в АТО і за державною постановою, я як ВПО, буду в армії та зароблю на житло. Але вона ні в яку мене не пускала, все погрожувала розлученням і так ми без житла й жили. А в той момент вона дійсно зрозуміла, що почалась повномасштабна війна, і вона мені ні слова не сказала, коли я прийшов.
І ще я вирішив одразу піти військкомат, бо прочитав повідомлення Британської розвідки про те, що за 72 години Київ впаде. А вони жодного разу не помилялись, тільки цей раз. І я розумів що в мене є 72 години, щоб вивезти сім’ю. Але так вийшло, що довелось одразу повернутись в військкомат і нас, групу людей, одразу посадили в автобус та повезли в Чернігівську область. І ось там дійсно були ті самі Чернігівські ліси. Березень, незнайомі люди з усюди: той з Києва, той з Криму, той з Донбасу, той ще звідкіля. І ми якось так трималися разом і в нас, Слава Богу, ніхто не загинув під час тієї операції. Потім ворог відступив і ми залишились там до вересня. В Києві тоді біля дому добряче шарахнуло і сім’я на той час вже виїхала.
Ви так позитивно розказуєте про військову службу, ніби й війни не було зовсім. Звідки в вас зберігся такий оптимізм?
Я не знаю, я і хлопцям своїм завжди кажу, що треба цінувати такі моменти. Завжди. І тоді казав, що цінуйте це літо поки ми тут. Я дійсно так там скучив за природою, гриби навчився збирати лісові. В нас просто в Криму, в степу, ніколи таких грибів не було, а там така багата родюча земля.
А як побратими реагували на вас, коли дізнавались, що ви кримський татарин? Чи відразу почали довіряти вам у бою?
Так, думали покину їх під берестечком (сміється). Ну, я ж за освітою політолог. То я їм лекції розказував, хто такі кримські татари і "з чим їх їдять", що це не просто якісь люди, які живуть тільки влітку і тільки на березі моря, а що це нормальні, звичайні люди. А дійсно, я для них, як диковинка був, особливо для чернігівських, як індієць. Навіть в нас суперечки невеличкі були, коли нас потім відправляли на Донбас і деякі казали: "Навіщо нам цей Донбас?". То, я завжди казав, що стоп, а навіщо, ти думаєш, мені Чернігівська область була? Давайте на Донбас, а потім на Крим поїдемо. Доводилось пояснювати, що Україна — це не умовний район, а це країна, цілісна, від Закарпаття до Донбасу і Криму.
Не знаю, я, як і всі, втомився за два роки війни. Але ходжу, посміхаюсь, в мене навіть позивний такий "Смайл". Тож хлопці вже звикли, кажуть, що якщо ти починаєш сильно жартувати, то значить щось не то. А я не люблю людей, які своїм поганим настроєм потім псують настрій іншим. Особливо, коли сидять і кажуть, що все погано і в країні, і загалом, а людина для країни нічого сама не зробила. Хлопці часто чують мої історії з минулого, як ми працювали і в адміністраціях боролись. Просто, коли ти бачиш як все працює на прикладі району ти розумієш, що це міні-держава, і тоді стає зрозуміло, як в нас в країні все працює.
Військовослужбовець Ісмаїл, позивний “Смайл”. Фото: з архіву Ісмаїла
Чи багато ви бачили на війні побратимів з кримських татар?
Звичайно! І ми ж всі з шевронами. Ось в мене прапорець є кримськотатарський. Та й часто буваєш десь в частині, навіть якщо кримських татар не бачиш, то хтось обов’язково скаже, мовляв. слухай, а в мене теж є побратим такий-то такий-то з кримських татар. Є і не мало. У відсотковому відношенні, я б сказав, навіть дуже немало. Багато хто – це ті військовослужбовці, які в 2014 році з Криму виїхали, бо вони не змогли зрадити присязі. У частинах багато молоді пішли в війська, є і загиблі, на жаль. Багато хто навіть нагороди отримують під чужими прізвищами. Багато хто приховує, що він на війні по об’єктивним причинам.
