Про весну та про новий аграрний сезон нам нагадали не тільки купи розсипаного на україно-польському кордоні зерна українського походження, але й потужні сплески зовсім не зимової плюсової температури.
Вже за два тижні після того, як ви прочитаєте ці рядки, аграрії Житомирщини, як власне усі землероби України, розпочнуть новий аграрний сезон. Найпершим чином, згідно з давніми, а тим паче сучасними технологіями, на лани вносяться добрива. Адже саме вони стають запорукою гарних, а деколи дуже щедрих врожаїв. За відсутності добрив врожайність суттєво нижчає, а якість зернових, вирощених із застосуванням добрив, суттєво краща від тієї продукції, яка зростала у суто природньому середовищі. Звичайно, відсутність добрив або ж їхня недостатня кількість на полях фермерів та агрофірм має сьогодні лише одну причину – надто дорогу вартість, яка просто неспівставна із вартістю тієї ж тонни зерна. Наприклад, тонна карбоміду сьогодні коштує майже 24 тисячі гривень. Аби купити ту тонну вкрай потрібного добрива, аграрій-господарник має продати 3,5 тонни найкращої за якістю пшениці. Такої диспропорції немає у жодній країні світу, де вирощують зернові у промисловий спосіб. Та й в Україні ще якихось два – три роки тому аграрії небезпідставно сподівалися на момент, коли вартість найкращої пшениці зрівнювалась із вартістю добрив. А сьогодні, бачте, ні. Чи тому, що війна, чи, можливо, тому, що державі немає часу, сил та уваги до того, що діється в аграрному секторі української економіки. Хоча якраз аграрії та сільськогосподарська галузь нині залишається ледь не єдиним надійним і майже гарантованим джерелом наповнення держбюджету валютною виручкою, податками та запорукою продовольчої безпеки України.
У аграріїв Романівщини проблеми дзеркально тотожні і подібні до тих, які мають аграрії в інших регіонах України. Ось нещодавній вибрик ринку добрив, коли тонна карбоміду, як найпопулярнішого добрива в Україні, стрибнула із 19 тисяч 400 гривень до майже 23 тис. 900 гривень. З якого такого дива сталися подібні підвищення і яка їхня природа, ніхто навіть не намагається пояснювати. Знову ж таки ні центральна, ні тим паче місцева влада певних інструментів задля запобігання таким ціновим стрибкм не має чи й не хоче мати, посилаючись на колись відоме правило, що ринок сам і все відрегулює. До речі, подібна тактика держави, яка хоча б точково могла б регулювати аграрну галузь, показує, наскільки керманичі України далекі від стандартних методик регулювання аграрного сектора, які застосовуються у цивілізованих ринкових умовах європейських держав. Таку ситуацію із неувагою до проблем аграрної галузі можна пояснити війною, а також тим, що українські аграрії із року у рік вирощують справді багаті врожаї практично усіх сільськогосподарських культур. Тобто навіть за найважчих умов фермери та агрогосподарства досягають цілком співставних із колишніми показниками врожаїв.
Хоча, якщо бути відвертим, нинішня весна обіцяє складнощі не лише із добривами. Якщо залишимо поза увагою примхи погоди (надмірну чи недостатню вологість), якщо визнаємо за вимушену необхідність засівати частину ланів без внесення належної кількості добрив, то ще однією проблемою аграрної сфери стане кадровий потенціал працівників, які обслуговують сільськогосподарську техніку та всілякий аграрний реманент. Упродовж 2022-2023-го років середовище трактористів, шоферів, комбайнерів, не кажучи вже про зварювальників чи слюсарів із ремонту техніки, добряче обміліло. Звісно ж, через системні та постійні хвилі мобілізації до лав ЗСУ. Нині, на старті нового аграрного сезону, проблема кадрового потенціалу аграрної галузі набула дуже гострого вигляду. Тим паче чимало тих, хто ще може працювати і зміг би допомогти вивести у поле сільськогосподарську техніку, зараз не поспішають з’являтися на місці звичної роботи, остерігаючись масованої хвилі мобілізації, про яку упродовж майже пів року лунає багато розмов. Яким саме чином фермери та керівники агропідприємств виходитимуть із цієї ситуації і знаходитимуть трактористів та шоферів для проведення посівної кампанії, ніхто вголос не каже. В принципі, казати щось конкретне чи сподіватися на певне диво точно не доводиться. Ситуація загрозливо складна, бо питання про продовольчу безпеку у нашій країні ніколи не виникало навіть тоді, коли загарбник стояв біля столиці нашої держави. А сьогодні, як не дивно, але може виникнути. Тим паче, що й досі на рівні уряду чи у кабінетах державних військових адміністрацій про допомогу та сприяння аграріям не чути навіть натяку. Між тим внести добрива землероби ще якось зможуть, але вже розпочати посівну без потрібної кількості механізаторів – ніяк. Ось так ми й залишаємо аграрну галузь напередодні весняного старту. Наголошуємо і ще раз кажемо – маємо всього два тижні часу, аби певним чином підстрахуватися, підготуватися до проведення посівної кампанії. Коли настане пора, що весняний день годуватиме цілий рік.
Віктор Радчук
