За інформацією: Суспільне Чернівці.
Військовий Вадим проходить реабілітацію. Фото: Ольга Галіцина/Cуспільне Чернівці
Вадим був в АТО півтора року, потім два роки повномасштабної. Каже, війна як наркотик, тому часто думав повернутися, але мав домовленість з дружиною: або війна, або сімʼя, тому до останнього залишався вдома. Все змінило повномасштабне вторгнення — Вадим став у стрій на початку березня 2022-го.
— Постійна напруга з одного боку робить тебе сильним, з іншого — вразливим. Бо коли повертаєшся у цивільне життя — тебе все дратує. Хочеться обходити повз людей. Коли на позиціях гине побратим, ти про це не думаєш, бо йому вже не допомогти. Ти ще бойова одиниця й мусиш робити свою справу. Зволікатимеш, то й ти загинеш. А зараз іноді думаєш, що могли ж його витягнути. Багато хлопців себе за це карають.
Під час перших розмов із психологом Вадим не міг відразу відповісти на питання, який сьогодні день тижня чи місяць. Каже, на це було просто байдуже.
Згодом навчили правильно дихати, аби за перших проявів знервованості розслаблятися. Також порадили спілкуватися з побратимами, з якими приємно проводити час та які не відштовхують. Попри те, що лікарі постійно підтримують бійців, Вадим вважає, що першочергово результат лікування залежить від пацієнта.
Фото: Ольга Галіцина / Суспільне Чернівці
Чашу потрібно звільнювати
Після повернення зі служби у багатьох побратимів Вадима виникли проблеми у сім'ї: дехто офіційно розлучився або почав жити окремо. Чоловік каже, цього можна було уникнути.
– За весь час на фронті було багато гризоти. Це нікуди не зникає, а зберігається всередині. В собі це не можна носити – треба побороти. Звільнити чашу, бо там забагато всього.
Військові не вважають, що звернутися до психолога – означає проявити слабкість, гадає Вадим. Але вони звикли жити й працювати у постійній напрузі та перестали жаліти себе. Вийти з цього стану їм може допомогти психолог.
– Не треба зволікати. Потрібно себе любити та цінувати. Руки-ноги – то таке, а коли голова хвора – це ще гірше. Починати треба з неї, а вже потім лікувати все інше. Тоді буде легше жити. Як би смішно не було, але й суспільству буде легше, бо воно мусить нас прийняти. Завдяки нашій важкій роботі воно може жити під мирним небом.
Попереду на Вадима чекає ВЛК, яка визначить, чи повернеться чоловік на фронт. Попри це він каже — якщо треба буде повернутись на війну, хоче бути більш підготовленим емоційно.
– Багато хлопців кажуть, що після війни ми нікому не потрібні. Я хочу сказати, що в першу чергу кожна людина потрібна сама собі. Єдине, про що жалкую, що не розпочав реабілітацію раніше.
Потоваришувати із симптомами
У госпіталі з Вадимом працює психологиня Тетяна Аніщенко. Каже, що військовий спочатку не йшов на контакт й йому було байдуже на запитання та відповіді.
– Спочатку у нього була думка про те, як я можу йому допомогти, якщо не бачила всього, що відбувалося на війні й не пережила цього. Це все прямо в його аурі відчувалося. Але я почала розповідати, як працює мозок в режимі "все, щоб вижити" і як потім ця "активація" проявляється на відносно безпечній території, як трансформуються його бойова готовність й ефективність в напругу та постійне роздратування, — тоді він "включився" в це сильно.
Найперше, що потрібно побороти Вадиму – емоційне і фізичне перевиснаження, а також розлад адаптації.
– Це щось типу "я не можу впоратися з собою", але все ж є можливість дуже швиденько навчитися давати собі раду.
Тетяна Аніщенко. Фото: Ольга Галіцина / Суспільне Чернівці
(Не) сам собі психолог
Розлад адаптації є одним із найпоширеніших розладів військових, каже Аніщенко. Такі люди дратівливі та погано сплять. Також у приблизно третини військових, які повертаюся з фронту, залишаються симптоми постравматичного розладу.
– Є військові, які не хочуть спілкуватися, кажуть, що у них все добре. Деякі вважають, що психолог їм не потрібен, бо вони "самі собі психологи". Таким я відповідаю, що побачимося з ними через рік. Зазвичай вони повертаються й починають ділитися тим, що для них справді важливо.
