За інформацією: Суспільне Чернігів.
Прощання з бійцями. ФОТО: Суспільне Чернігів
У центрі Корюківки сотні людей з квітами й українськими прапорами ставали на коліна. Так вони проводжали в останню путь своїх земляків. З початком повномасштабного російського вторгнення брати разом стали на захист Чернігівщини, потім – вирушили на схід країни, розповіла їхня родичка Галина.
Родичка загиблих Галина. ФОТО: Суспільне Чернігів"Вони разом. Спочатку це було у 2014 році. Потім, коли це все почалося, вони буквально одразу за ніч зібралися. Стояли біля Чернігова, захищали. Як сказали їм, що треба туди їхати – вони без ніяких вагань зібрались і все. Ми їм казали: «Хлопці, там же страшне!» А вони – ні, вони кажуть: «Ну хто, як не ми?» Вони так нас заспокоювали, що все буде добре".
Рідні та близькі прощаються з братами Камишними. ФОТО: Суспільне Чернігів
За інформацією обласного центру комплектування та соцпідтримки, Олександр був молодшим сержантом та командиром стрілецького відділення, а Дмитро солдатом та стрільцем-помічником гранатометника. Загинули вони на Луганщині під час виконання бойового завдання 2 жовтня.
"Було якесь завдання в них і було подвійне влучання в їхній бліндаж. Ми так хвилювалися, щоб хоч якась частинка доїхала до нас. Я мала надію, що, може, там щось було не так, щось переплутали. Але ж… Експертиза підтвердилася по двох хлопцях. Це дійсно вони. Знаєте, наче нереально, щоб одразу двох, і їх немає більше", — каже Галина.
Попрощатися з братами Камишними прийшли їхні колеги та знайомі.
Віктор Мурай. ФОТО: Суспільне Чернігів"Хлопці все своє життя працювали на нашому підприємстві. Один пропрацював 19 років, другий – 24. З 24 лютого вони пішли воювати. І вже майже два роки вони не шпалери випускали, а захищали Батьківщину. Сьогодні присутній весь колектив, щоб вшанувати пам’ять. Дуже важка втрата", — говорить генеральний директор підприємства "Слов’янські шпалери" Віктор Мурай.
Тарас. ФОТО: Суспільне Чернігів"Згадати виключно відповідальними, добросовісними, ніколи не залишать в біді, завжди підставлять своє плече. Таких людей наразі мало. Це такі люди, у них почуття відповідальності перед собою, країною, дітьми. Не могли вони не піти", — розповідає однокласник Олександра Камишного Тарас.
У чоловіків залишилися мама, старший брат, дружини та діти.
"Всі молоді, ще б жити й жити. Вічна їм пам'ять хай буде… Це дуже важко, дуже…", — говорить родичка загиблих Галина.
