29 травня в Смілі, в центральній міській бібліотеці імені Олени Журливої, відбулася важлива для міста подія: у центральній залі книгозбірні репрезентували книжку ветерана російсько-української війни Петра Жаркова „Різні… Інші…”. Це не художній твір, це – роздуми, спогади, міркування, опис без хронології, як окреслив свій задум автор. Тобто те, що він сам пережив, побачив, відчув. І в цьому цінність його праці. Бо далеко не кожен з тих, хто воював, може викласти свої враження від війни на папері, розповісти про пережите чесно і відверто.
На зустріч прийшли небайдужі – ті хто Жаркова не знає, але не мислить свого життя без книжок, і ті, хто його знає. Від міської влади автора привітала заступниця міського голови Тетяна Карло, яка вручила йому грамоту.
Приємно, що зала була заповнена вщерть. І повнилася вона не лише людьми, а й емоціями, щирими виступами, побажаннями, від яких автор ніяковів. І дійсно, дивлячись на кремезну фігуру, могутні руки Жаркова, легше уявити його з автоматом, у бою, аніж з ручкою чи за клавіатурою комп’ютера. Проте на столі біля нього стосиком підносилися щойно видрукувані книжки авторства Петра Жаркова – переконливе свідчення обдарованості і незламності нашого народу. Якщо українські воїни не лише захищають Батьківщину, а й творять, значить нас не побороти…
– Мене запитують про що книжка? – говорив пан Петро. – Напевне про любов – до життя, до України, до людей. Ми всі різні, і це велике щастя. На жаль, трапляються люди не тільки різні, а й інші.
Але про інших на зустрічі чути не дуже й хотілося, праглося більше дізнатися про автора. Однак розговорити його було непросто. Петро Жарков – щира, усміхнена проте, як це не дивно, сором’язлива людина. Він дуже дякував присутнім за те, що вони витратили на зустріч із ним найдорогоцінніше, що є в людини, – час. Проте зізнався: якби знав, що буде стільки людей, напевне б, не погодився на зустріч.
– У мене спочатку було таке відчуття, що я присутній на заході в когось іншого, – повідомив він.
Усе ж розповів, що в дитинстві багато читав. Дуже любив Хемінгуея. Наголосив, що книга для нього не лише джерело знань, а й витвір мистецтва. Пригадав, як у селищі Побєда на Донбасі знайшов з товаришем у розбитому будинку чималу бібліотеку. Склав книги, скільки зміг, у наволочку, узяв із собою і читав між боями. На його переконання війна вчить цінувати життя.
І ми, ті, що в тилу, мусимо знати, якою ціною забезпечується наш відносний спокій. Тому про війну потрібно писати правду, а хто її напише, як не воїни, з якими війна, на жаль, уже назавжди. Власне, як і з усіма нами. Проте ми не були щоденно в її пеклі. Тож твір Жаркова – це справжня усна історія сучасних трагічних подій в Україні, лише викладена на папері.
Читальна зала бібліотеки пам’ятає не одного автора, книжки якого представляли читачам. Та цього разу на репрезентації звучали не лише промови і розповіді, а й пісні і поезія. Зокрема, прекрасно виступав дитячий колектив „Планета дитинства” Ротмістрівської дитячої музичної школи. Вітав воїна і колектив „Вербиченька” Будинку культури імені Т. Г. Шевченка. Свій вірш автору присвятила завідувачка бібліотечної філії №5 Ольга Гавриленко. Читала власного вірша про війну чудова смілянська поетеса Надія Санжарівська.
Як завжди захід гарно і тепло провела завідувачка читальною залою бібліотеки Олена Нечипоренко. До речі, почався він з музичного твору Олександра Білаша „Гуцульська писанка”, який майстерно виконала на фортепіано учениця міської дитячої школи мистецтв Ірина Бондар. Грала вона на інструменті, на якому було написано „Украина”. Саме так, а не „Україна”. І мені мимоволі подумалося, що якби у нас не було таких захисників, як Петро Жарков, то вже не було б не тільки України, а й навіть Украины. Нинішній московський зверхник прямо заявив, що ніякої, навіть бутафорної, України москва вже не потерпить, усе українське викорінюватиметься, бо московити вважають нашу землю своєю, московською…
Олександр Вівчарик,
Фото автора
